Читати книгу - "Ляльковий дім"

Фру Алвінг. Чи щастя це для мене?

Освальд (мне газету). Мені здається, тобі повинно бути майже байдуже, чи я є, чи нема мене на світі.

Фру Алвінг. їв тебе вистачає духу сказати це матері, Освальде?

Освальд. Але жила ж ти чудово без мене раніш.

Фру Алвінг. Так, жила… це правда.

Мовчання. Сутінки поволі згущаються.

Освальд ходить по кімнаті. Сигару він поклав.

Освальд (зупинившись перед матір'ю). Мамо, можна мені присісти до тебе на диванчик?

Фру Алвінг (даючи йому місце біля себе). Будь ласка, будь ласка, мій милий хлопчику.

Освальд (сідаючи). Мені треба сказати тобі дещо, мамо.

Фру Алвінг (напружено). Ну?

Освальд (втупивши погляд у простір). Не в силі я далі нести цей тягар.

Фру Алвінг. Та що ж? Що з тобою?

Освальд (як і раніш). Я ніяк не міг зважитись написати тобі про це, а коли повернувся…

Фру Алвінг (хапаючи його за руку). Освальде, в чому справа?

Освальд. І вчора й сьогодні я всіма засобами намагався відігнати від себе ці думки, махнути на все рукою. Ні, де там.

Фру Алвінг (встаючи). Тепер ти повинен все сказати, Освальде.

Освальд (знову притягає її до себе на диван). Ні, сиди, сиди, і я спробую сказати тобі… Я все скаржився на втому з дороги…

Фру Алвінг. Ну так. То що ж?

Освальд. Але це не те. Не просто втома.

Фру Алвінг (готова схопитись). Не хворий же ти, Освальде!

Освальд (знову притягує її до себе). Сиди, мамо… і постався до цього спокійно. Я не хворий… по-справжньому. Не в тому розумінні, як це вважають. (Заломлюючи руки над головою.) Мамо, я надломлений… розбитий духовно… Мені більше не працювати, мамо, ніколи! (Закриває обличчя руками, кидається на груди матері, ридає.)

Фру Алвінг (бліда, тремтить). Освальде! Поглянь на мене. Ні-ні, це неправда.

Освальд (дивиться на неї в повному розпачі). Ніколи не мати змогу працювати. Ніколи… ніколи… Бути живим мерцем? Мамо, можеш ти собі уявити такий жах?

Фру Алвінг. Нещасний мій хлопчику! Звідки ж цей жах?

Освальд (знову сідає, випростовуючись). Ось це й незрозуміло. Я ніколи нічим не зловживав. У жодному розумінні. Ти не думай, мамо. Ніколи цього не робив.

Фру Алвінг. Я й не думаю, Освальде.

Освальд. І все ж мене спіткало таке жахливе лихо.

Фру Алвінг. Але це мине, мій дорогий, милий хлопчику. Це звичайна перевтома й нічого більше. Повір мені.

Освальд (пригнічено). І я так думав спочатку. Але це не те.

Фру Алвінг. Розкажи ж мені все по порядку, все, все.

Освальд. Я й хочу.

Фру Алвінг. Коли ти почав це помічати?

Освальд. Відразу ж після того, як я останній раз був дома, коли повернувся знову в Париж. Почалося з жахливого болю в голові… особливо в потилиці. Мені наче одягали на голову вузький залізний обруч і загвинчували його знизу вгору.

Фру Алвінг. А потім?

Освальд. Спочатку я думав, що це звичайні головні болі, які так мене мучили в перехідному віці.

Фру Алвінг. Так-так.

Освальд. Та незабаром помітив, що це не так. Я більше не міг працювати. Я збирався почати нову велику картину, та всі мої здібності наче зрадили мене, всі сили покинули, я не міг зосередити своїх думок… усе в мене плуталось у голові… мішалось. О, це був жахливий стан! Нарешті я послав за лікарем… і від нього дізнався, в чому справа.

Фру Алвінг. Тобто?

Освальд. Це був один з найкращих тамтешніх лікарів. Мені довелось детально розповісти йому, що я почував і відчував, а він потім поставив мені цілу низку запитань, які спочатку видались мені зовсім зайвими. Я не розумів, куди він хилить…

Фру Алвінг. Ну?

Освальд. Нарешті він прорік: ви вже народилися з червоточиною в серцевині. Він саме так і висловився: «vermoulu».[8]

Фру Алвінг (напружено). Що ж він хотів сказати цим?

Освальд. Я теж не зрозумів і попросив його висловитись ясніше. І тоді цей старий цинік сказав. (Стискаючи кулаки.) О-о!..

Фру Алвінг. Що він сказав?

Освальд. Він сказав: гріхи батьків падають на дітей.

Фру Алвінг (повільно встає). Гріхи батьків…

Освальд. Я мало не вдарив його по обличчю…

Фру Алвінг (відходить убік). Гріхи батьків…

Освальд (зі стомленою усмішкою). Так. Як тобі подобається? Звичайно, я став запевняти його, що ні про що подібне тут не може бути мови. Та ти гадаєш, він здався? Ні, він стояв на своєму, і тільки коли я показав йому твої листи і переклав усі ті місця, де говорилось про батька…

Фру Алвінг. Ну?…

Освальд. Тоді йому, звичайно, довелося признатись, що він помилився, і я почув справжню, незбагненну правду. Мені не варт було жити цим веселим, безтурботним життям нарівні з моїми товаришами. Я був фізично занадто кволий для цього. Отже, сам винен.

Фру Алвінг. Освальде! Ні! Не вір цьому!

Освальд. Іншого пояснення нема, — сказав він. Ось що жахливо. Занапастити себе безповоротно, на все життя… з власної легковажності! І всі мої плани, завдання… Не сміти й думати про них!.. Не бути спроможним і думати про них. О, якби тільки можна було почати життя знову… стерти усякий слід того, що було! (Падає на диван ниць.)

Фру Алвінг мовчки, ламаючи руки і борючись із собою, ходить по кімнаті.

Освальд трохи згодом зводиться на лікоть і дивиться на матір.

Коли б ще це було спадкове… що вдієш. Але це!.. Так ганебно, безглуздо, легковажно зруйнувати власне щастя, власне здоров'я… зіпсувати все своє майбутнє, все життя!..

Фру Алвінг. Ні-ні, мій дорогий, любий хлопчику! Це неможливо. (Схилившись над ним.) Становище твоє не таке безнадійне, як ти гадаєш.

Освальд. Ах, ти не знаєш… (Схопившись.) І до того ще завдати тобі такого страшного лиха. Скільки разів я ладен був бажати й сподіватись, що я, по суті, не так уже й потрібен тобі.

Фру Алвінг. Я? Освальде! Коли ж ти мій єдиний син… єдиний мій скарб… єдине, чим я дорожу на світі!..

Освальд (хапає і цілує її руки). Так-так, я бачу, бачу. Коли я вдома, я бачу це. І це мені найважче… Але ти все тепер знаєш. І ми більше не будемо говорити про це сьогодні. Я не можу довго думати про це… (Відходить убік.) Дай мені що-небудь випити, мамо.

Фру Алвінг. Випити? Чого ж ти хочеш?

Освальд. Все одно. Знайдеться в тебе холодний пунш?

Фру Алвінг. Але, любий