Читати книгу - "Сніговик"

згадалося, як Валянок колись сказав, що гравець у покер, котрий всю стратегію будує на інтуїції та спробі розкрити блеф супротивника, – потенційний лузер. Звісно, будь-кого з нас, коли ми брешемо, може видати голос або, припустімо, жести. Але розкрити блеф досвідченого гравця неможливо без довгого та скрупульозного вивчення усіх його повадок, – так сказав Валянок. І Харрі був схильний з ним погодитися. І таки відчув, що Стьоп бреше.

– Де ви були між четвертою та восьмою годинами в день смерті Ветлесена?

– Ох ти Господи! – Стьоп підвів брову. – Невже у цій справі є щось, про що я та мої читачі неодмінно мають знати? – Стьоп помовчав, але несподівано його обличчя осяялося хлоп’ячою усмішкою. – Зачекайте… Ви натякаєте, що я маю якийсь стосунок до смерті Ідара? Якщо я відповім на ваше запитання, я визнаю, що маю потребу в алібі, а отже, рильце у мене в пушку!

– Ви, як на мене, відповідати не збираєтеся.

Стьоп вітально підняв келиха:

– Чудовий випад, Холе. Ми, преса, користуємося цим прийомом щодня. Зазначте: я зовсім не відмовляюся відповідати, а просто не хочу робити це негайно. Це значить – мені треба подумати.

Стьоп повернувся до вікна, киваючи собі самому:

– Я не відмовляюся, просто хочу обміркувати відповідь. І вам доведеться добряче зачекати.

– У мене повно часу.

Стьоп озирнувся:

– Я не стану ним зловживати, Холе. Гадаю, ви розумієте, що я як журналіст зобов’язаний розголосити всю цю історію.

– Розголосити?

– Холе, матері вашій ковінька, я що, не розумію, що ви прийшли до мене з бомбою в кишені? Але в жодне видання не просочилося ані крихти відомостей про те, що зі смертю Ветлесена не все так зрозуміло. І якщо я зараз дам вам відповідь, яка переконає вас у повній моїй непричетності, то ви розвернетеся та й підете, не кинувши мені навіть найменшої інформаційної кісточки. Адже так, Холе?

Харрі зрозумів, чим усе це пахне. Так, Стьоп виявився набагато розумнішим, ніж він думав.

– Ви не про ту інформацію кажете, – зробив він хід у відповідь. – Інформація, яка вам зараз стала б у нагоді, стосується відповідальності за відмову від співпраці зі слідством.

– Туше! – зрадів Стьоп. – Але як журналіст та ліберал я волію зайняти досить певну позицію. Я – пес на цепу, що охороняє свободу від ворожої їй системи. Невже я можу сумирно піддаватися тиску представників влади, не висуваючи жодних умов?

– І що це за умови?

– Ексклюзивна інформація щодо справи, звісно.

– Я обіцяю вам ексклюзивну інформацію, – негайно відповів Харрі, – разом із підпискою про нерозголошення. Жодній живій душі.

– Ні-ні, так ми нікуди не просунемося. Шкода. – Стьоп засунув руки в кишені. – Ну що ж, у мене хоча б з’явилися підстави порозмірковувати, чи ту людину обрала поліція у злодії.

– Я вас попередив.

– Дякую, – зітхнув Стьоп. – А ви подумайте, Холе. В суботу наша газета святкуватиме ювілей. У «Плазі». Шістсот гостей відзначатимуть двадцятип’ятиріччя «Ліберала». Непогано для газети, яка все життя розширювала межі свободи слова і щодня лавірувала у брудних водах нашої юриспруденції. І за двадцять п’ять років, Холе, ми в суді ще не програли жодної справи. Я обговорю все з нашим адвокатом, Юханом Кроном. Здається, ви з ним знайомі?

Харрі сумно кивнув. Стьоп зробив ледве помітний жест у бік дверей, показуючи, що він вважає розмову вичерпаною.

– Обіцяю допомогти усім, чим зможу, – сказав він у передпокої, – але й ви допоможіть нам.

– Ну, ви самі добре розумієте, що така угода для нас неможлива.

– Ви навіть не зрозуміли, що за угода мається на увазі, Холе, – посміхнувся Стьоп і відчинив двері. – Навіть не зрозуміли. Гадаю, ми незабаром зустрінемося.

– Не думав, що ми так швидко побачимося, – сказав Харрі у прочинені двері.

Ракель подолала останні сходинки на шляху до його квартири.

– Ні, думав, – заперечила вона, кинулася до нього, штовхнула у передпокій, захряснула ногою двері, ухопила його голову обіруч і жадібно поцілувала. – Ненавиджу тебе, – промовила вона, розстібаючи його ремінь. – Адже ти розумієш, саме зараз мені цього зовсім не потрібно!

– То йди, – відповів він, розстібаючи на ній пальто та блузку.

На її штанях збоку була блискавка. Харрі смикнув її і ковзнув рукою по спині і нижче, де пальці намацали шовк білизни. У передпокої було тихо, чулося лише їхнє дихання, шелест одежі. Цокнули підбори, коли вона відірвала ноги від підлоги, впускаючи його в себе.

Потім, коли вони лежали в ліжку і курили одну сигарету на двох, Ракель звинуватила його в тому, що він – наркодилер.

– Отак вони й роблять: перші дози отримуєш безкоштовно, – сказала вона. – А потім, як підсядеш…

– …платитимеш… – Харрі випустив угору два кілечка, велике та маленьке.

– …за дороге задоволення, – закінчила Ракель.

– Ти ж тут тільки заради сексу. – Харрі повернув до неї голову. – Адже так? Я знаю.

Ракель погладила його по грудях:

– Ти так схуд, Харрі…

Він не відповів. Чекав.

– З Матіасом усе не так, – нарешті сказала вона. – Тобто у нього все добре. Чудово навіть. Це зі мною щось не так.

– А що ж таке з тобою?

– Якби ж то я знала! Дивлюся на Матіаса, а сама думаю: чоловік моєї мрії – це ти. І думаю, мене він наче збуджує, точніше, я намагаюся, щоб мене збуджував саме він. Я мало не накидаюся на нього, бо хочу бажати, розумієш? Усе могло б бути так добре… Але у мене не виходить.

– Гм. Мені, звісно, це складно зрозуміти, але я слухаю уважно.

Вона щосили смикнула його за вухо:

– Того, що ми з тобою повсякчас хотіли одне одного, недостатньо, щоб поставити на стосунках знак якості, Харрі.

Харрі дивився, як маленьке кілечко диму наздогнало велике, і вони перетворилися на вісімку. Знову вісімка, машинально відзначив він.

– Тоді я стала шукати пояснення, – продовжувала Ракель. – От хоча б цей маленький фізичний дефект, який Матіас успадкував від свого батька.

– Себто?

– Неважливо. Але він його трохи соромиться.

– Може, скажеш?

– Ні-ні, про таке нікому не розповідають. Спочатку мені навіть подобалася його сором’язливість, а тепер вона мене дратує. Наче я цю дрібницю ставлю Матіасу в провину та виправдовую… – Вона замовкла.

– …себе за те, що прийшла сюди, – закінчив замість неї Харрі.

Вона міцно його обійняла. Потім підвелася.

– Більше не прийду, – пообіцяла вона і пішла.

Ракель вийшла з квартири Харрі. Була вже майже північ. Дрібний безшумний дощик, осідаючи на асфальт, блищав під світлом ліхтарів. Вона повернула на вулицю Стенсберггата, де стояла її машина. Сіла за кермо і вже було завела мотор, як раптом побачила на лобовому склі