Читати книгу - "Насолода"

Франческа ще молода і ще зберегла ту чудесну й відверту веселість, яка в коледжі перебувала в такому дивному контрасті з моїм дещо похмурим духом. Вона володіє великою й рідкісною чеснотою: вона весела, але розуміє болі інших і вміє також полегшувати їх своїм розумним співчуттям. Вона передусім жінка інтелектуальна, жінка високих смаків, досконала дама, подруга, що ніколи не набридає. Можливо, вона занадто полюбляє жарти й гострі репліки, але її стріли завжди мають золотий наконечник, і вона випускає їх із незрівнянною грацією. Немає сумніву, що з багатьох світських дам, яких я знала, вона найвитонченіша; і я не знаю кращої подруги, ніж вона.

Діти не дуже схожі на неї, їх не можна назвати гарними. Але донька Муріелла досить мила; у неї дзвінкий сміх і очі матері. Вона привітала Дельфіну з чемністю маленької дами. Вона, безперечно, успадкує високі манери матері.

Дельфіна здається щасливою. Вона оглянула вже більшу частину саду, дійшла до моря й спустилася всіма сходами; вона розповіла мені про всі ці чудеса, засапавшись, ковтаючи слова, з особливим блиском в очах. Вона часто повторювала ім’я своєї нової подруги: Муріелла. Це гарне ім’я, а в її устах воно стає ще гарнішим.

Спить вона глибоким сном. Коли очі в неї заплющені, вії відкидають на верхню частину щік довгі-предовгі тіні. Ця довжина справила сьогодні ввечері велике враження на кузена Франчески, й він кілька разів продекламував вірш Вільяма Шекспіра з «Бурі», дуже гарний вірш про вії Міранди.

Тут дуже сильний запах. Дельфіна захотіла, щоб я залишила в неї біля ліжка букет троянд, перш ніж заснути. Але я тепер, поки вона спить, перенесу його на веранду, під зоряне небо.

Я стомлена, але списала три або й чотири сторінки. Мені хочеться спати, проте я хотіла б на певний час відігнати сон, щоб продовжити це невизначене томління душі, що плаває в розбавленій ніжності, яка витає навкруг мене. Як давно, як давно я не відчувала, щоб мене оточувала така доброзичливість!

Франческа дуже добра, і я щиро їй вдячна.

* * *

Я винесла на веранду вазу з трояндами і простояла там кілька хвилин, щоб послухати ніч, не бажаючи втрачати в безпробудному сні години, які минають під цим прекрасним небом. У якому дивному акорді зливаються голоси водограїв і голос моря! Кипариси переді мною здаються колонами, на які спирається небесне склепіння. Зорі, здається, сяють над самими вершинами, підпалюючи їх.

Чому вночі пахощі, які витають у повітрі, ніби розповідають про щось, мають значення, мають мову?

Либонь, квіти не сплять уночі.

16 вересня.

Чудовий полудень, який я провела майже весь у розмовах із Франческою в лоджії, на терасах, на алеях, на всіх відкритих місцях цієї вілли, яку, схоже, побудував якийсь князь-поет, щоб забути про своє горе. Їй якнайліпше пасує назва феррарського палацу.

Франческа дала мені почитати сонет графа Спереллі, написаний на пергамені. Цей Спереллі має високий і напружений дух. Сьогодні вранці він сказав дві або три чудові фрази. Він одужує після смертельної рани, яку дістав на дуелі в Римі, у травні цього року. У його вчинках, словах, у його погляді відчувається та ласкава й делікатна безпорадність, яка властива тим, хто одужує, хто чудом урятувався від смерті. Схоже, він зовсім юний; але, мабуть, багато пережив і мав тривожне життя. Він носить у собі сліди боротьби.

* * *

Чудовий вечір, заповнений після обіду інтимними розмовами, інтимною музикою. Я, мабуть, розмовляла забагато; або принаймні надто палко. Але Франческа слухала мене й допомагала мені. І граф Спереллі також. Однією з найбільших насолод під час тонкої розмови є відчуття, що один ступінь пристрасті пожвавлює всі присутні інтелекти. Лише тоді слова набувають щирого звучання й дають тому, хто їх промовляє, й тому, хто їх слухає, невимовну насолоду.

Кузен Франчески є витонченим знавцем музики. Він любить багатьох композиторів вісімнадцятого сторіччя, а надто клавесиністів і зокрема Доменіко Скарлатті. Але найпалкішою його любов’ю є Себастьян Бах. Бетховен надто проникає йому всередину й надто його тривожить. У священній музиці він може поставити поруч із Бахом лише Моцарта. «Мабуть, – сказав він, – у жодній месі голос надприродного не досягає тієї святості й того жаху, яких досяг Моцарт у Tuba mirum[184] свого Реквієму. Не можна називати греком, платоніком, дослідником чистої грації, краси, безтурботності того, хто мав таке глибоке відчуття надприродного, що створив у музиці привид командора, і хто, створюючи Дон Жуана та донну Анну, зумів здійснити такий глибокий аналіз внутрішнього буття…»

Він промовив ці слова та інші тим дивовижним тоном, який уживають, коли говорять про мистецтво люди, що постійно поглинуті дослідженням високих і глибоких речей.

Потім, слухаючи мене, він мав дивний вираз, схожий на розгубленість, а іноді на тривогу. Я майже завжди зверталася поглядом до Франчески, проте відчувала, що він невідривно дивиться на мене з наполегливістю, яка вселяла мені тривогу, але не ображала мене. Він, певно, досі хворий, слабкий, досі перебуває в полоні своєї вразливості. Зрештою він мене запитав: «Ви співаєте?» тим самим тоном, яким міг би мене запитати: «Ви мене кохаєте?»

Я заспівала арію Паїз’єлло й одну річ Сальєрі. Заграла трохи музики вісімнадцятого сторіччя. Голос у мене звучав із почуттям, а рука легко підкорялася мені.

Він не сказав мені жодного похвального слова. Сидів мовчки. Чому?

Дельфіна вже спала нагорі. Коли я пішла подивитись на неї, вона спала, але з мокрими віями, ніби щойно плакала. Бідолашна любов! Дороті сказала мені, що мій голос виразно було чути тут і що Дельфіна прокинулася від першого сну і стала схлипувати, й хотіла спуститися вниз. Вона завжди плаче, коли я співаю.

Тепер вона спить. Але вряди-годи її дихання частішає й нагадує уривчасте ридання, і я сама починаю невиразно задихатися, майже відчуваю потребу відповісти на це неусвідомлене ридання, на цей біль, який не втихає навіть уві сні. Бідолашна любов!

Хто там грає внизу на фортепіано? Хтось виконує під сурдинку ґавот Жана-Філіпа Рамо, ґавот, який я щойно виконувала, просякнутий чарівною меланхолією. Хто це може бути? Франческа піднялася зі мною, й уже пізно.

Я вийшла до лоджії. У залі передпокою було темно; світло горіло лише в сусідній залі, де маркіз і Мануель досі грали у свою гру. ґавот припинився. Хтось спустився сходами в сад.

Господи, чому я така уважна, така спостережлива, така цікава? Чому