Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

class="p1">Роздумувати було ніколи. Губченко кинувся до телефона, але вчасно схаменувся й поклав слухавку. Ні, він не передумав телефонувати. Але телефонувати зі свого службового — це все одно, що виступити на телебаченні. Його зразу ж знайдуть, і тоді все пропало. А от мобільний телефон він придбав зовсім недавно, номер вибирав собі сам, тож його майже ніхто не знає. Втім, негайно дзвонити безглуздо. Адже Коміренко ще не вийшов від начальника. Треба виждати десять хвилин. За цей час Губченко остаточно вирішив не телефонувати.

Коли десять хвилин спливло, він набрав номер Коміренка. Довгі гудки. Нарешті — після восьмого сигналу — той узяв слухавку.

— Не називай мене на ім’я, — роздільно сказав у телефон. — Одразу після нашої розмови видали зі свого телефону мій номер. Тебе сьогодні планують убити. Спробуй утекти з роботи без хвоста. Останнього разу ми з тобою пили пиво. Навпроти навскоси є кав’ярня. О восьмій вечора там.

І відімкнувся.

Лишалося сподіватися, що Коміренко виявиться достатньо вправним злочинцем і втече від переслідування. Господи! Як же це безглуздо. Він же як дитина. Від кого там він утече! Що йому це попередження!

А що робити? Звісно, розумніше було б сховатися й удати, що нічого не зрозумів, що нічого не знаєш. А перед ким удати? Перед собою?

Можна заспокоїти себе: мовляв, Коміренко сам заварив кашу, тож хай тепер її й хлебче. Але ж усе одно себе не заспокоїш. У Губченка на совісті було вже так багато гріхів, що брати на душу ще один — це занадто. Такого тягаря вона може не втримати.

Гаразд, що тепер робити? До зустрічі з Коміренком іще купа часу. Головне, щоб він зміг утекти. Губченко завмер. Він раптом зрозумів, що нічого про Коміренка не знає. Він просто не уявляє, на що ця людина здатна, на що не здатна. Уже той факт, що цей давній занудний приятель зміг зробити таке відкриття, мусив би щось дати для розуміння людини. Не дав. Як він зараз поведеться? Уявити неможливо. А як би повівся Губченко, отримавши повідомлення про те, що його планують убити? Ет, яке це має значення! То він, а то Коміренко.

І Губченко повернувся до МГ. Цього разу поставив усього п’ять хвилин — менше вже МГ не дозволяла.

Як і слід було очікувати, Коміренко сидів, утупившись у стіну поглядом. Губченко вирішив у його тіло не входити, поспостерігати збоку. І правильно зробив, бо приятель його зразу ж здивував. По-перше, він сидів непорушно й дивився у стіну — це так. Цілком нормальна поза за таких обставин. Але в погляді його не було розпачу. Не було страху. Була злість. Була лють. І це не могло не викликати поваги. Виявляється, все, що Губченко знав про Коміренка, це було знання про «слухняного хлопчика», якусь часточку, яку той хотів показувати іншим. А справжній свій характер, справжні уподобання ховав від стороннього ока. Як равлик: тільки ріжки, щоб лякати, а зсередині панцира м’яке й беззахисне тільце.

Аж ось на обличчі професора з’явилося нове почуття, знайоме, але невловне. Що це? — думав Губченко. — Що він зараз зробить?

Коміренко підніс руку з мобільним телефоном і почав набирати номер. Губченко ледь устиг пересунутися в його тіло, щоб побачити, кому професор збирається телефонувати. Однак той не телефонував. З відчуттям садистського задоволення він вносив у мобільний прізвище людини, яка щойно йому зателефонувала: «ГУБЧЕНКО».

То он воно що! То, виявляється, не на своїх працедавців і потенційних убивць Коміренко був лихий! Ні! Він злостився на Губченка. І зрозуміти, за що, було неважко. Адже саме Губченко призвів його до цієї халепи. Через його відмову співпрацювати керівництво й незадоволене професором. А що ніхто інший, як той-таки Губченко попередив його про небезпеку, то пусте. Сам винен, а тепер намагається виправити непоправне.

Голова йшла обертом. Отакої! Оце так «слухняний хлопчик»! Вирішив посмертно помститися. «Так тобі, Губченку, й треба, — подумав він. — Це тобі за милосердя, що пролізло у твою грішну душу крізь невідь-які шпарини». Але попри це відкриття він і далі спостерігав за Коміренком, немов за героєм трилера. Тільки у трилері все не насправді, а тут… Тут, щоправда, все теж може бути не насправді. Це лиш імовірність, але ймовірність найбільша, яка межує зі щирою правдою. Він не підглядає, а лиш аналізує найвірогідніший варіант розвитку подій. Та й то — залежно від Коміренкового скану. Але без нього не обійтися. Адже навіть адреси цієї лабораторії він не знає. Тож цей скан, як вірний пес, приводить його куди треба без особливих знань з географії.

Професор нарешті щось вирішив. Він рвучко підвівся і вийшов з кімнати. Він крокував довгим добре освітленим коридором, у якому через кожні тридцять кроків стояли, притулившись до стіни, байдужі, але дебелі парубки в цивільному. Вони не дивилися на Коміренка, однак це не означало, що не бачили його. Професор так само байдуже проходив повз них і, здавалося, зовсім їх не помічав.

Губченко пригадав, що не сказав йому про «не тут». Тож можна було очікувати хоч якоїсь знервованості. Однак її не було. Коміренко був зовні спокійний і внутрішньо зосереджений. Отже, зрозумів, що тут його не чіпатимуть. А може, він узагалі не повірив Губченковому попередженню? Та ні, не міг не повірити. Все свідчило про те, що повірив. Причому — одразу. Але у цього слухняного хлопчика ввімкнулись якісь захисні механізми. Як кажуть спортсмени, відкрилося друге дихання.

У приймальні, до якої вони зайшли, замість вікна проти дверей був величезний, але тоненький акваріум з підсвіткою. Від вигляду риб, які там плавали, Губченко здригнувся. Вони були завеликі як для акваріумних риб і страшенно зубасті. Він їх раніше ніколи не бачив, але безпомилково впізнав, бо чимало про них чув, читав, якісь жахливі версії бачив по телевізору. Під акваріумом сиділо чарівне створіння з довгими, як опахала, віями й застережливо нафарбованими великими губами. «Світлофор», — мимоволі охрестив її Губченко.

Біля дверей до кабінету начальника (тут сплутати було неможливо) сидів професійно байдужий парубок у трохи завеликому чорному костюмі й білій сорочці. На його довгих ногах були потворні начищені черевики з тупими носами.

— Слухаю вас, — звернулося створіння до Коміренка.

Той мовчки запитально кивнув на двері.

— Василь Васильович зайнятий.

— Я почекаю, — твердо сказав відвідувач.

— Будь ласка, — махнула віями секретарка, — але це, боюся, безглуздо. Василь Васильович дуже зайнятий.

Незважаючи на драматизм ситуації, Губченко піддався звичайній людській цікавості. Він перемістився за стіну й потрапив у вже знайомий досить аскетичний кабінет — ніяких тобі акваріумів.