Читати книгу - "Гроші. Ч 1. Сизий світанок"

і щоб дістатися лікарень, машини об’їжджали і робили велику петлю через метро «Арсенальна», через проспект Лесі Українки. Київ стояв у величезних заторах. Олег Метелиця забрав чотирьох поранених. Чоловік, що сидів на передньому сидінні, був важкопораненим – відкритий перелом руки і відкрита черепномозкова травма. Він тяжко стогнав, коли машина пригальмовувала на перехрестях. Однак всі поранені категорично відмовлялися їхати в лікарню, казали, що поїдуть лише на Майдан – вони боялися, що в лікарнях їх настигне «Беркут» або тітушки, що насправді не раз уже траплялося під час Майдану, коли поранених з лікарень фактично викрадали менти. Страх померти від ран виявився меншим за страх потрапити до «беркутів». Біля Бессарабського ринку машину зупинила міліція і не пропускала, Метелиця з розгону мало не наїхав на міліціонера-даїшника.

– Я – народний депутат! – закричав він.

– Ні! Не можна!

– Я везу поранених!

– Ні, сюди не можна!

Менти перекрили рух біля Бессарабського ринку і не пускали на Майдан машини. Але він проїхав, мало не по їхніх головах – на кону стояло життя чотирьох поранених. Метелиця довіз їх до Майдану, до перехрестя Хрещатика і Богдана Хмельницького, там їх зустріли і прийняли парамедики. Вся дорога сюди від Будинку офіцерів зайняла півтори години, хоча їхати хвилин п’ятнадцять. Друга група поранених у Метелиці в машині так само не хотіла їхати в лікарню. На передньому сидінні знову сидів важкопоранений чоловік старшого віку. Він мав переламані дубинками руки і ребра, але без відкритих травм. Його бандити били ногами. Метелиця відвіз їх у лікарню швидкої допомоги на Лабораторний провулок. Там зустрів народних депутатів Юрія Чублика, Михайла Стовпчука й Андрія Бозиняка. Вони займались підвозом людей до лікарень, слідкували, щоб поранених не викрадали. Лікарня була вщент забита майданівцями. Постійно під’їжджали, під’їжджали і під’їжджали машини з пораненими, наче йшла велика війна. Дуже багато активістів-киян приїхало на охорону лікарні. Прямо на очах кількість небайдужих навколо лікарні збільшилась за півгоди з тридцяти майже десь до двухсот чоловік. Хтось написав у соцмережах, що треба охорона, щоб не викрали людей. І кияни прибували масово охороняти пацієнтів лікарні.

Одні витягнули з машини тіло вже накрите, понесли в морг – він там поруч. Потім хтось сказав, що труп можуть заховати. Люди вимагали, щоб патологоанатоми показали документи на це тіло. Але патологоанатоми запевнили, що ця людина померла раніше, і, в принципі, видно було, що вони не брешуть. Патологоанатоми співчували Майдану. І ця смерть дійсно не пов’язана з Майданом, – життя навколо тривало, і смерть настигала людей, як і раніше, не тільки від куль «Беркута» і кастетів братви. Але саме центр Києва в ті дні перетворився в справжнє пекло, і там залишили своє життя ті, хто мусив би жити ще дуже довго…

А під Майданом уже стояв «Беркут», ціла армія. Сутеніло, і від того видовище ставало ще більш апокаліптичним: серед уже звичних шоломів і щитів, рушниць і машин-водометів, стояли кілька БТРів. Майдан оточили з усіх боків, і лише в бік Бессарабського ринку силовики традиційно відкрили вихід, шлях до втечі тим, хто не готовий померти в цю ніч.

Звісно, про всі ці події Саша дізналася потім, за кілька днів, коли зібралася до купи вся інформація.

Після того, як їй з Іваном вдалося вискочити з пастки біля офісу Партії легіонів, вони побігли на Майдан. Український дім уже захопив «Беркут», тож бігти в штаб «Автомайдану» за своїми речами, що там залишилися, не мало жодного сенсу, та й де він, той «Автомайдан» саме зараз? Де Славко, де Ігор?! Тому Саша вирішила бігти в Будинок профспілок, в прес-центр, там повинні щось знати про те, як розвиваються події, про план, що робити далі? Там, біля штабу, вона наштовхнулася на Кашинського, одного з опозиціонерів, з яким вона познайомилася, коли розповідала про план захоплення Міжріччя.

– О, – сказав той якось дивно. Було таке враження, наче він перебував в повній прострації. – Хоча б щось гарне – ти жива. І син мій живий. Давай, бігом звідси, бігом на вулицю!

– Чому? – Саша не зрозуміла, навіщо її виганяють.

– Не залишайся тут! Не вижевеш! А на вулиці маєш ще шанси…

Здивована Саша вернулася на вулицю, побігла до сцени, бо зовсім не розуміла, що відбувається, не могла прийняти якесь рішення: як вчинити, що зробити, чим допомогти? Відчувала страх, так, відчувала сильний страх, але він не зупиняв її.

Біля сцени вона побачила знайоме по політичним теле-шоу обличчя, хоча дівчину вона цю особисто не знала, це була головний редактор одного з провідних інтернет-ресурсів.

– Уявляєш, – жалілася та чорнявій подружці, здається, також журналістці, – перший раз зі мною таке. Я завжди відчуваю якусь небезпеку, зашквар, а тут… нічого! Йшла у Верховну Раду, на засідання, навіть панчохи спеціально вдягнула, а не колготки. Тепер от мерзну… Ти чула, кажуть, в Маріїнському – сотні загиблих?! Ніхто не може щось сказати достеменно, що там відбувається.

То правда – панували цілковитий хаос і розгубленість. Влада і силовики нанесли по Майдану нищівного удару страшенної сили. Люди, кому вдалося втекти, були цілком дезорієнтовані, самооборона розбита – жорстокість і безпощадність, з якою на їхніх очах вбивали і калічили людей, вігнала майданівців у цілковитий ступор. Не таким вони бачили цей сонячний день і свій протест… Стрімко темніло, і Майдан порожнів, тому що всі розуміли: прийде ніч – і прийде «Беркут», і тих, хто залишився, не пощадять. Хтось говорив зі сцени, що для того, щоб не штурмували Майдан, потрібно, щоб тут стояло тридцять тисяч, але Саша розуміла, що за кілька годин тут не залишиться і трьох, відчуття приреченості повільно заповзало у серце й охоплювало її. Саша з усіх сил сподівалася, що люди не підуть з Майдану, що люди залишаться, їх буде багато – і влада не наважиться вчинити криваву бійню в центрі Києва. Вона не знала, що зараз Дантист по мобільному якраз пояснював одному впливовому донецькому політику й олігарху, що Майдан – це, напевне, їхня з батьком доля, їхній рок, і вони мусять через це пройти, знищити його… Поруч із собою Саша помітила інтелігентних з виду чоловіка і жінку. Чоловік був чорнявий, великий, але незграбний, з добрими очима ведмежатки панди, а жінка нагадувала очима антилопу, а постаттю – бібліотекаря. Вони трималися за руки і, очевидно, дуже боялися того, що зараз відбувається там, в урядовому кварталі, і дивилися на палаючий Будинок профспілок.

– Може, підемо? – запитав чоловік. – Дивись, тут майже нікого не залишилося.

– Ти ж чув, – заперечила жінка, – зі