Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я замовив пастіс — хотів дати Пайлові час надійти; плани ж бо часто руйнуються, і поки я не почав вечеряти, все ще можна було на щось сподіватися. А потім я подумав: на що мені сподіватися? Що отому УСС, чи як там називається Пайлова банда, пощастить? На дальший успіх пластмасових бомб і процвітання генерала Тхе? Чи, може, такий, як я, повинен сподіватися чуда: а може, містер Хен знайде який-небудь інший спосіб вплинути на Пайла — не вбивство? Все було б куди простіше, якби нас обох убили по дорозі з Тай-Ніня. Я просидів хвилин з двадцять над своїм пастісом, а потім замовив вечерю. Було майже пів на десяту, тепер він уже не прийде.
Мимоволі я весь час дослухався. Чого я чекав? Крику? Пострілу? Метушні поліції за огорожею? Але я, напевне, все одно нічого не почув би, тому що Грейнджерова компанія вже розвеселилася. Власник готелю, у якого був приємний, хоч і нерівний голос, завів пісню, і, коли вистрелила ще одна пляшка шампанського, всі, крім Грейнджера, приєдналися до нього. Грейнджер сидів, утупивши в мене налиті кров’ю очі. Чи не думає він почати зі мною бійку? Для Грейнджера супротивник з мене був поганенький.
Вони співали якусь сентиментальну пісню, і, колупаючи без усякого апетиту свого каплуна по-герцогському, я вперше відтоді, як довідався, що Фуонг у безпеці, подумав про неї. Я згадав, як Пайл, сидячи на долівці в сторожовій вежі й чекаючи нападу в’єтмінців, сказав: «Вона мені здається свіжою, як квітка»,— а я зневажливо відповів: «Нещасна квітка». Тепер вона ніколи не побачить Нової Англії, ніколи не навчиться грати в канасту. Можливо, у неї ніколи не буде забезпеченого життя. Яке я маю право турбуватися про неї менше, ніж про забитих на площі? Страждання не збільшується від кількості тих, що страждають; в одній людині можуть зосередитись усі страждання світу. А я міркував як журналіст, зважаючи лише на кількість, і тому зрадив свої власні принципи; я так само, як і Пайл, втрутився в життя, і мені здавалося, що тепер я не зможу ухвалити жодного рішення так просто, як раніше. Я поглянув на годинник — було майже чверть до десятої. А може, його все-таки затримали в місії, і, може, той «хтось», в кого він вірить, допоміг йому і Пайл сидить зараз у своєму кабінеті в місії і нетерпляче розшифровує телеграму, а потім, тупаючи ногами, підніметься сходами в мою кімнату на вулиці Катіна. І я подумав: «Якщо він прийде, я розкажу йому все».
Грейнджер несподівано підвівся з-за столу і підійшов до мене. Він навіть не помітив стільця, що стояв перед ним, і, спіткнувшись, ухопився за ріжок мого столика.
— Фаулере,— сказав він,— вийдемо звідси.
Я поклав на стіл гроші й пішов за ним. В мене не було настрою битися з ним, але в ту хвилину я б не заперечував, якби він добре мене відлупцював. Адже в наші дні так важко спокутувати гріхи.
Він сперся ліктями на парапет мосту; двоє поліцейських стежили за ним здаля.
— Мені треба поговорити з вами, Фаулере,— сказав він.
Я підійшов до нього на відстань удару і став чекати. Він стояв незворушно, неначе алегоричне зображення всього того, що я ненавиджу в Америці,— такий же незграбний, як і статуя Свободи, такий же безглуздий. Він сказав:
— Думаєте, я набрався? Помиляєтесь.
— Що з вами, Грейнджере?
— Мені треба поговорити з вами, Фаулере. Не хочу сидіти там з тими жабниками сьогодні. Я не люблю вас, Фаулере, але ви розмовляєте по-англійському... Майже по-англійському...— Він стояв, налігши на парапет, широкий, безформний у напівтемряві, мов недосліджений материк на карті.
— Чого ви хочете, Грейнджере?
— Терпіти не можу лимонників[69], — сказав Грейнджер.— Не розумію, як Пайл терпить вас. Мабуть, тому, що він бостонець. А я з Пітсбурга і пишаюся цим.
— Ну й пишайтеся на здоров’ячко!
— «Пишайтеся на здоров’ячко!» — Він невміло передражнив мою вимову.— Ну от! Ви говорите, наче у вас каша в роті. Думаєте, що стоїте вище за всіх, все знаєте краще за всіх.
— На добраніч, Грейнджере. Мене чекають.
— Не йдіть, Фаулере. Невже ви не маєте серця? Я не можу розмовляти з тими жабниками.
— Ви п’яний.
Я випив два бокали шампанського — оце і все. А ви на моєму місці не були б п’яні? Мені треба їхати на Північ.
— Ну й що з того?
— А хіба я не давав вам? Мені чомусь здається, що про це всі знають. Вранці я одержав від дружини телеграму.
— І що?
— У сина поліомієліт. Він у тяжкому стані.
— Яке нещастя...
— А чого вам жалкувати? Дитина ж не ваша.
— А ви не можете полетіти додому?
— Не можу. Газета вимагає матеріалів про якусь чортову операцію по очищенню території коло Ханоя, а Коннолі захворів. (Коннолі був його помічник).
— Співчуваю вам, Грейнджере. Я охоче допоміг би вам.
— Сьогодні день народження сина. Йому минає вісім років рівно о пів на одинадцяту за нашим часом. Ось чому я затіяв цю випивку, замовив шампанське. Тоді я ще нічого не знав. Треба ж кому-небудь розказати, Фаулере, а я не можу говорити з цими жабниками.
— Тепер поліомієліт, здається, виліковують.
— Хай він навіть залишиться калікою, Фаулере. Аби тільки жив. Якби мене покалічило, я не знав би що робити, а в нього голова розумна. Знаєте, що я робив, коли той виродок там співав? Молився богові. Якщо йому вже так потрібне чиєсь життя, хай забере моє.
— Ви вірите в бога?
— Хотілося б вірити,— сказав Грейнджер. Він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий американець. Наш резидент у Гавані», після закриття браузера.