Читати книгу - "Демократія"

Президент Урібе був гірко розчарований. На його думку, він багато зробив для своєї країни: більша безпека, економічні вигоди, сильніші демократичні інститути. За іронією долі, де були ті самі демократичні обмеження, які змарнували його мрію продовжити керувати країною. «Я приймаю і поважаю ухвалу Конституційного суду», — сказав він.

Урібе був сильним лідером, а не традиційним латиноамериканським властолюбним керівником. Він уважався президентом, який переймався всіма громадянами і керував на підставі особистого вивчення проблеми. У розпал кампанії «за демократичну безпеку» він і члени його кабінету щотижня їздили по всіх загумінках країни. Вони відвідували місцини, де було найбільше безпекових, економічних і соціальних проблем, організовували в містечках зустрічі й дискусії. Власне, народ цінив те, що він зробив. Урібе залишив посаду з 70-відсотковим позитивним рейтингом, відпрацювавши дві каденції. Йому справді вдалося відродити колумбійські демократичні інститути, що слід пам'ятати. І коли ці інститути сказали йому, що час піти, він прийняв вердикт і пообіцяв залишитися в політиці, але вже депутатом у парламенті.

Усі війни мають завершитися

Партія Урібе мала успіх на виборах до парламенту через місяць після ухвали Верховного суду. Але Хуану Мануелю Сантосу, екс-міністру оборони, знадобилося два тури, щоб виграти президентські вибори. Сантос супроводжував президента Урібе під час пам'ятної зустрічі в Овальному кабінеті. Більше за інших посадовців він відомий жорстким ставленням до ФАРК і успішною військовою кампанією проти цієї організації.

У своїй промові переможця новий президент був дуже схожий на свого ментора і попередника. Він оголосив, що для ФАРК «час вичерпався», навіть більше — «жодних переговорів». Це підбадьорило Урібе, котрий вирішив, що його спадщина збережеться.

Проте через кілька місяців Сантос почав рухатися в іншому напрямку. Колумбійська преса повідомляла, що він через одного бізнесмена налагодив секретні контакти з ФАРК. Остання відповіла звільненням низки заручників, назвавши це «жестом миру» стосовно адміністрації Сантоса.

На початку каденції в Сантоса була подвійна політика: і до перемовин готовий, і продовжує військову кампанію. Але підтримувати таку мішанку було важко. Військовий вимір поступився політиці перемовин, що розпочиналися в Гавані. Рівень насильства коливався, але ніколи вже не загрожував стабільності Колумбії, як у минулому.

Поволі, крок за кроком, ФАРК і уряд посувалися до завершення конфлікту. Найважчими проблемами стали осудність минулих насильств і роль ФАРК у майбутньому політичному процесі. Нарешті обидві сторони досягли угоди щодо виміру справедливості у вересні 2015 року. Впродовж кількох місяців вони виробили рамкові положення покарання повстанців на відплату за шість мільйонів жертв війни.

Це привело до угоди щодо чотирьох із п'яти основних проблем. Залишалася проблема участі ФАРК у майбутньому політичному процесі. В січні 2016 року Рада безпеки ООН ухвалила резолюцію про створення політичної місії для моніторингу всіх аспектів угоди. «Ухвала Ради безпеки означає, що ми вже не самі, — сказав Сантос, — але разом із ООН, усім світом — до кінця цієї війни»[105].

Улітку 2016 року обидві сторони нарешті уклали угоду. Вона передбачала роззброєння і демобілізацію сил ФАРК упродовж кількох місяців. Миротворча місія ООН наглядала за створенням 23 тимчасових зон для майже 7 000 повстанців, де почнеться процес роззброєння й адаптації до цивільного життя. Інші положення були більш неоднозначними, як-от невеликі покарання для лідерів ФАРК і резервування місць для цієї групи в колумбійському парламенті.

Мирову угоду, яку в жовтні 2016 року винесли на референдум, люди зустріли по-різному. Внутрішня опозиція була сильна, і очолював її сам Альваро Урібе, котрий нині був членом парламенту. При явці менше 38 % угода не пройшла — для її ухвалення забракло 0,5 % при 50,2 % проти. Президент Сантос відповів обіцянкою поновити перемовини, і через кілька тижнів він підписав із лідерами ФАРК переглянуту угоду, в якій враховувалися окремі побажання критиків.

Поляризація між лівими й правими рухами в історії колумбійської політики знову активізується тоді, коли країна намагається раз і назавжди покласти край війні. Проте завдяки перемозі демократії протистояння тепер відбувається в межах інституцій, а не на вулицях чи селах і джунглях занапащеної країни.

Розділ 7

Близький Схід: чи може демократія існувати в казані?

Мені телефонувала Ципі Лівні, міністр закордонних справ Ізраїлю. «„Хезболла“ перейшла Блакитну лінію, — сказала вона, маючи на увазі кордон між Ліваном та Ізраїлем, що був установлений після виведення ізраїльських військ із теренів північного сусіда в 2000 році. — Вони вбили трьох ізраїльських солдатів та викрали інших». У мене серце похолонуло. Ось-ось почнеться ще одна війна на Близькому Сході.

Ліванська війна 2006 року почалася 12 липня й тривала шість руйнівних тижнів, знову струсонувши Левантом. Уже за кілька днів американському держсекретареві взялися дзвонити ізраїльтяни, араби та дипломати, закликаючи знайти вирішення. Якось увечері я побачила позачергове опитування «Сі-Ен-Ен», у якому людей питали, чи зможу я знайти рішення. (Здається, 58 % опитуваних сказали, що, на їхню думку, я знайду.) Це стало моєю особистою справою.

Під тиском цих подій я намагалася розташувати ситуацію в певному контексті. «Ми бачимо перейми нового Близького Сходу», — сказала я репортерові, сподіваючись просигналізувати, що щось гарне може з'явитися з хаосу, який поглинув регіон. Я сказала це з добрими намірами, але коментар не зрозуміли. І це підтвердив мультик, що зображував мене, вагітну Близьким Сходом, а з моїх зубів крапала кров. Від образу довелося відмовитися. Буремні події останнього десятиріччя розірвали малу регіону й повалили стовпи старого ладу. Крізь війни, розруху, революцію та (в кількох випадках) реформи вимальовується новий Близький Схід.

***

Багато хто вважає Близький Схід одностайним. Складена картина зображує корумповані авторитарні уряди, де-не-де на чолі з королями. Вони гноблять жінок і стинають голови ворогам. Цей регіон є джерелом тероризму та війн, а все його багатство походить від нафти. Він породжує лише клопоти.

Проте існує й паралельна реальність. Історичні, політичні та соціальні обставини цих країн різні. Послом Бахрейну до США в 2008—2013 роках була єврейка. В Йорданії п'ятеро міністрів — жінки. Здаля силует Дубаю