Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

Він дивився в одну точку і заперечно хитав головою. Ще годину тому він був готовий битись із мусорами до останнього, але зараз його дух підупав.

— Вони добровольці й мають право вирішувати самі, — заперечив Сергій.

— Ти вже одпустив пацанву на «мирну байду». Де вони? Ще живі?

— Да, ти правий. Треба подзвонити, що з ними.

Сергій набрав номер телефону одного, іншого, але з ними не було зв’язку. На Майдані взагалі був поганенький зв’язок. Час від часу чи то оператори, чи то спецслужби вимикали його.

Заумний привів лікарів. Ті почали оглядати хлопців, перевіряти їхні нервові рефлекси. Тут же робили уколи.

— Ви з якого пекла вийшли, синки? — запитав старий терапевт із сивими, обвислими вусами, міряючи пульс Сергієві.

— Це було не пекло, батьку, — відповів Сергій, — це було лише чистилище. Пекло у нас усіх попереду.

— Два дні ада, — пообіцяв пророче Мишко. — Два дні ада!

— Вам потрібен спокій. Треба відлежатись, подивитися, як будете почуватись… Без стаціонару і обстеження важко сказати, що з вами. Але зараз вам потрібен спокій.

— Який тут спокій?! — обурився Морпєх. — Мусорів треба хуярити!

— Ну, тут вибір у кожного свій, — розвів руками сивий лікар. — Або відлежуємось і залишаємося повноцінними членами суспільства, або йдемо хуярити ментів, і до кінця своїх днів залягаємо з болячками: інсультами й інфарктами.

— І альтернативи немає, — продовжив його думку Сергій.

— Так, особливо у вашого товстого командира, — кивнув на Мишка, котрий потихеньку відключався, просто сидячи на мішку. — А також у шановного Бачі, Малюка, Аліка, Литовця… Словом, легше перерахувати придатних до несення служби.

Сергій задумався. Глянув на хлопців, що запитально дивилися на нього і наказав:

— З цієї хвилини перебираю командування на себе. Всі, кого назвав лікар, повинні залишити Майдан…

— Я не піду, — сказав Бача.

— Ти підеш, — відказав Сергій. — Тому, що війна не закінчиться найближчим часом, ти це знаєш. А ми тут поки що впораємось і без вас, — і до Морпєха: — Набирай номери резервістів, нехай пиндючать сюди. І для початку вивезуть контужений народ… А я спробую зібрати залишки наших військ і в штабі знайти для нас роботу…

* * *

За півгодини, пробившись через натовпи тітушок і гаїшників, «резервісти» на трьох машинах вивезли контужених. Сергій дав наказ знайти всіх бійців взводів, що, схоже, десь блукали по Майдану, шукаючи своїх. А сам пішов у штаб. Там було гаряче. Надійшла інформація, що тітушкам видали набої та автомати. Говорили то про триста, то про шістсот одиниць зброї. В штабі теж панували безладдя і невизначеність. Хтось пропонував відступити до Михайлівського собору, інші мовчали, очікуючи новин від політиків, котрі проводили консультації у Верховній Раді і АП. Сергій подумав, що тут не вистачає Морпєха з його схронами. Принаймні його ідеї були б тут оригінальними. При здоровому глузді, здається, залишався тільки Пастор. Сергій краєм вуха почув його слова: «Ми переможемо, залишилось кілька днів! Ми повинні залишитися на Майдані, по-іншому нам кінець, нас переб’ють як курчат! Всім слухатись мене!»

Коли одна людина взяла на себе відповідальність, інші охоче вирішили його у цьому підтримати. Тому скоро штаб запрацював.

Сергій доповів про захист барикади і втрати, але зараз це мало кого цікавило. Скільки залишилося і на що придатні бійці??? Коли доповів про десять-двадцять чоловік, йому наказали зайнятися ліквідацією постів тітушні довкола Майдану зі сторони боку Хрещатика і Володимирської, щоб відкрити доступ на Майдан машинам з бензином і шинами. А також постійно перевіряти горища будинків на наявність снайперів. Й одразу до його групи прикомандирували частину народу із розсіяних загонів, котрі базувалися в Жовтневому палаці, хоча більшість бійців перевели на останню барикаду, що залишилася з боку Європейської площі.

— Де нам прибитись? — запитав Сергій. — Потрібно якось розквартируватися: сон, чергування…

— Там, де вільно, — коротко пояснили йому. — Квартирмейстерів у нас немає.

— Можна зайняти якийсь бутік на Хрещатику?

— Зараз можна все. Тільки без мародьорки. Хоча господарі звідти давно все повивозили. Шукайте і знайдете. У вас максимум година на перегрупування. Бо зараз на Майдані таке почнеться… Одинадцять тисяч тільки беркутні! Навченої!

Сергій не втримався, щоб не вколоти:

— На цій блядській «ході» багато наших полягло? Багато не повернулося?

— Ніхто нічого не знає. Поки не повернулося більше половини людей… У деяких сотнях залишилось по тридцять бійців… Це була помилка…

— Це гірше за злочин: це помилка, — пригадав чийсь вислів і вийшов.

Сергій повернувся до своїх бійців. Він залишав вісьмох, а коли повернувся, знайшлись і «мирні ходоки».

— Пробач, командир, — сказав Борзий. — Добре, що ми тебе послухали і запланували відхід. Так і врятувалися. І ще трьох із собою привели. Вони хочуть до нашого взводу.

— Не проблема. В мене є на прикметі один магазинчик, нам потрібно там влаштуватися, поки якісь добрі люди не обжили його.

Саме підтягнулося підкріплення — «недобитки» з Жовтневого і «резервісти». А вже через півгодини вони влаштовували свій побут в колись гламурному дворівневому бутіку «Ля Муроль» біля пасажу. З «резервістами» повернувся і Бача. Сказав, що «нєхуй валяться, як нада воювать». Сергій призначив його старшим по «казармі», виділив двох бійців і наказав облаштувати побут, щоб хлопці могли відпочивати після рейдів.

За писаря — Заумний. Склав список вояків — суцільні позивні. Загалом — тридцять дев’ять. Розбили на загони по дванадцятеро. Призначив командирами загонів Десанта і Матроскіна. Перевірив екіпіровку. В усіх є броня, кийки, шість рацій. Морпєх встиг вихопити з полум’я, яке охопило намети, ящик з бімбами. Тут вони і згодяться. Яка не яка, а все ж таки ручна артилерія.

Навели радіозв’язок з новими позивними у штабі. Намітили маршрути патрулювання. Один взвод залишався у резерві…

На Майдані хтось виступав, потім співали гімн… а потім почалося бойовище. Мусора пішли в атаку. Запалали шини. Загриміли вибухи. За наказом «градоначальника» Макєєнка було повністю припинено роботу метрополітену. Київ паралізувало.

Затори, мусора, тітушня з автоматами і черги у крамницях. З полиць магазинів почали змітати сіль, цукор, крупи, борошно, олію, консерви. Вивозили кілограмами і центнерами — у кого які були можливості. Одразу стрімко підскочили ціни.

Сергій, переглянувши в ноутбуці новини, криво усміхнувся: «Оце — справжня революція, зі всіма її недоліками!» І наказав бійцям зібратися на першому поверсі.

— Надійшов наказ зі штабу розігнати