Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

— Так-так! — підтвердив Алі. — А ми ще й прибрали твою блювотину! Ти обригав учора весь коридор! По шістсот, не менше!

Єгор почервонів і ображено сказав:

— Я думав, між нами з’явились якісь почуття…

— Почуття коштують набагато дорожче, — посміхнувся білозубо Алі й обійняв за талію Хосе. — У тебе не вистачить на них грошей.

Єгор узяв гаманця, жбурнув їм ще по сотці та кинув:

— Більше я з вами не хочу мати справ. Ідіть геть!

— Ей, чувак, — заявив Алі, — це наша робота, у нас знижок немає… Що за образи маленького хлопчика?

— Ідіть геть! — відмахнувся від них, наче від надокучливих сортирних мух.

Вони взяли гроші, бубнячи щось сердите собі під носа, й вийшли.

— Такий ранок зіпсували, — сказав їм услід. — Підараси, що з них візьмеш?

Він подумки порахував свої витрати за два дні й трішки пожалкував, що розгулявся. Тільки за номер викинув більше тисячі євро. А що вже говорити про їжу і випивку з ресторану… Але… все ж стрес потрібно було зняти, навіть якщо його не було. Та й хлопчики… нічого такі… Вмілі.

Митись в душі було ліньки, він сполоснув пику, прополоскав рота, одягнувся і вийшов до сніданку. Віденські булочки, кава з молоком і планшет з новинами…

Єгор враз жахнувся тому, що побачив у стрічці новин: вони досі не зачистили майдан??? А він був переконаний, що вже зараз, у цю мить, він дізнається добрі новини! Через те два дні не вмикав ані телевізора, ні планшета. Просто відключився від інформації, щоб зараз прочитати гарні новини! Заради цього він витратив більше трьох тисяч євро! Йому здалося, що його десь обдурили та обікрали. Було бажання подати до суду і виграти його, і щоб суд примусив виплатити йому не тільки ці гроші, а й компенсацію… Хотілося кричати, вити, матюкатися і клясти всіх, хто довів його до цього! Батя! Це ж він, сука така з тим майданом мутив… Це він… В горло вчепитися падлі…

Єгор відчув, що його заносить у якісь нетрі, що він може не втриматись, зірватись, істерично заверещати… зібрався духом; добув із сумки пігулки, випив кілька, запив кавою і сів, скрутившись у позі немовляти над планшетом, щоб не закричати просто в кафе. Пігулки подіяли досить швидко. Приступ відпустив, стало легше. І головне: стало байдуже — до Майдану, України, до марно потрачених грошей.

Набрав Азарова, щоб дізнатися, що відбувається і чим це може закінчитись, але той не брав трубку. Спробував додзвонитись до його помічників, та ті теж «морозились».

— Підараси, — сказав на те Єгор. — «Нарву цвето-о-ов и соберу…» Тьху, вчепилося!

Частина п’ята

То були люди, яких ніщо в світі не могло вже спинити, ні обеззброїти, ні втихомирити. Молоді юнаки, підлітки, й старі батьки, і навіть дівчата, котрим у століттях не снилось ніколи таке життя, творили в загонах сувору помсту народу.

Олександр Довженко

«Україна у вогні»

Бутік «Ля Муроль»

Намети взводів «А» і «В» загорілися першими. Вони ледь встигли забрати частину речей — одяг, документи, ковдри, комп’ютери, фотоапарати, якісь продукти, чайники… Мусора вже були на «Глобусі» і у своєму традиційному стилі показували майданівцям не тільки непристойні жести, а й те, як вони будуть їм різати горло. Нахабний тупий мусор, в ейфорії перемоги над двома барикадами, тикав пальцем то в одного, то в іншого майданівця, котрі тягнули свій нехитрий скарб із наметів, а потім проводив ребром долоні собі по горлу. Хлопці йому у відповідь показували «факи», він показував «фак» їм. Сергієві це надокучило, він склав долоні пістолетом, став на коліно та вдав, що цілиться у мусора з пістолета. Того миттю відкинуло назад. А вже через хвильку з оглядового майданчика на них полетіли коктейлі.

Спочатку спалахнув один намет, потім другий… Їм не залишалося нічого, як тільки відійти і спостерігати, як горять їхні оселі. Більшість бійців прожила тут з 12 грудня 2013 року. Трохи більше трьох місяців. Було шкода, що все ось так закінчується.

Далі мусора почали стріляти по них із дробовиків.

Вони відійшли у велелюддя та ревище Майдану з тлумаками, торбами і зупинилися, роздивляючись і міркуючи, що його робити далі… А Майдан немов очманів. Зі сцени щось волали лідери опозиції та Нищук. Сотні перегрупувалися і знову стали стійкою шеренгою поперек Інститутської. Інші поспішно монтували нову барикаду із залишків залізяччя, дротів, колод. Барикада на Хрещатику все ще була форпостом Майдану — беркутня з вевешниками навіть не намагалися її штурмувати. Зате взяли Український дім і майже без спротиву — Грушу. Комунальні служби почали наводити там свій порядок. Менти зупинились і не рухалися далі. Ще півгодини тому вони могли легко змести повстанців і не дати їм перегрупуватись, зібратися з силами. Що сталось? Яке диво їх зупинило? На це питання ніхто не давав відповіді.

Весь Майдан був у постійному русі й згори нагадував розбитий чоботом якогось варвара мурашник. Люди снували туди й назад із шинами, мішками, дошками, камінням, поверталися і знову кудись ішли, і знову поверталися… З боку Бессарабки на Майдан сходилися розсіяні повстанці. Вони були обсмалені, мокрі, закривавлені. Над’їжджали машини зі свіжою гумою та каністрами бензину. Багато людей залишало територію Майдану. На «далеких» барикадах майже не було охорони…

Серед цього хаосу виокремилися залишки двох взводів. Вони зупинилися посеред цього плину, розгублено роззираючись по сторонах.

Спалахнули запаси сала та смальцю в наметах і загорілися синім полум’ям, ніби це горів газ… Сало палало настільки жарким полум’ям що пропалило граніт.

Залишки цих взводів мали жалюгідний вигляд погорільців-торбохватів. Мишко важко сів на один із тлумаків і обхопив голову руками. Поруч із ним примостилися Бача і Малюк. Сергій кивнув до Заумного, якого не взяли гранати; він був свіжим, рухливим і діяльним:

— Приведи когось із лікарів, нехай подивляться, що з ними.

— Та все нормально… — пробубнів Бача, але вигляд у нього був зовсім не бойовий.

— Я не хочу вести своїх людей в етот піздорєз, — сказав Мишко. — З коктейлями проти гранат… Ето самоубійство. Ето вже не «Груша», пацани.

Додзвонився хтось із «резервістів». Він узяв трубку і сказав:

— Сидіть і чекайте…

— Ми не можемо, пацани гинуть! — кричав хтось у динамік.

— Сидіть і чекайте, — наказав він і відімкнув зв’язок.

— Хто? — поцікавився Сергій.

— Хуй його зна, хто-то із наших.