Читати книгу - "Легенди нескореної зими"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Озброєні? — поцікавився Морпєх.
— Так, по два-три автомати на групу. Грабують перехожих, не пускають у бік Майдану машини. Кажуть, уже вбили кількох людей.
— В нас є класні бімби, тримав для такого випадку, — зізнався Морпєх.
— Що за бімби? — поцікавилися в один голос хлопці.
Він дістав з ящика, що був на стелажі для брендованих трусів, кілька саморобних гранат, зроблених з водопровідних муфт та трійників.
— І що вони дають? — поцікавився Сергій.
— Кістку не переб’ють, але одяг, м’ясо порвуть. Чотири бімби по тітушкам однієї групи — і в нас є два автомата…
— Я буду фиксировать выемку оружия, — вирішив Матроскін. — С этим шутить нельзя. Будем все записывать на фото и видео. Я складу протоколы изъятия.
— Ти їбанувся! — аж закипів Морпєх. — Війна! Нас вбивають, а ми протоколи будемо складати?!
— Может, ты еще будешь писать протоколы про то, как мы бросаем бимбы в титушек? — обурився Десант.
— Какие еще такие бимбы? Не видел я никаких бимб, — знизав плечима Матроскін. — Это все ваши домыслы. У нас мирная акция, никакого насилия.
— Хоть так хорошо, — заспокоївся Десант.
— Ось така їбанута війна! — вирішив Дід. — Але найцікавіше, що Матроскін тут правий. Принаймні потім ми зможемо хоча б щось пред’явити новій владі…
— Дело такое, — продовжив його думку Матроскін, — можем предъявлять, а можем и порвать все эти протоколы. Потом, когда будет надо. А бумажка, она ведь еще никому не помешала.
— Бюрократ, — реготнув Бача. — Бумажна душа…
Він був задоволений, що опинився знову у свої стихії і може хоч чимось допомогти хлопцям. Почував він себе погано, його нудило, боліла голова, але коли прийшов лікар його оглянути, сказав йому:
— З будуна буває ще гірше. Але нічого, якось виживаю.
Тим часом Автомайдан провів розвідку і передав інформацію про місця дислокації тітушні. Транспорту, щоб оперативно дістатись до них, не було, тому Дід дав наказ: ноги на плечі і — вперед. Першу групу очолив сам. Другу повів Матроскін.
Вони просувалися під стінами Хрещатика з боку непарних номерів. Ніч, що стала насідати, приховувала їх. Проминули барикаду, на якій було кілька охоронців і яка впиралася правим флангом у ЦУМ. Далі, біля виходу з торговельного центру навпроти Бессарабки, стояла група тітушні, схожої на гопників. Їх було більше двадцяти чоловіків і кілька дивного виду шмар. Довкола них — ні душі. Даішники забороняли машинам, що намагалися проїхати до барикад, повертати. Тому більшість авто змушені були шукати інших шляхів, аби потрапити до майданівців.
Група Матроскіна йшла з протилежного боку. Ліхтарі на Хрещатику були відімкнені, вулиця освітлювалася з вікон будинків і поодиноких рекламних щитів.
Дід жестом зупинив свою групу і стиха сказав у рацію:
— Матроскін, бачу тітушню, — глянув у бінокль і описав ситуацію: — У них автомати. За ними, метрів за п’ятдесят, на дорозі, стоять гаїшники. Теж зі зброєю. Відганяйте мусорів, ми беремо цих. Пішли.
— Понял. Работаем, — відповів Матроскін у рацію.
Майданівці непомітно підібралися до тітушок, котрі цілком повірили у власну безкарність і вседозволеність. Вони курили, ржали так, наче вже перемогли і зробились новими господарями України.
Зашипіли бікфордові шнури. Вони вискочили з тіні та жбурнули під ноги тітушні бімби. Вибухи рвонули з такою силою, що ті не встигли навіть скинути з плечей автомати, були оглушені та шоковані. З іншої сторони до гаішників з дубеняками підскочила група Матроскіна. Ті стояли, перелякано водячи автоматами у бік майданівців, але не наважилися стріляти, заскочили в машину і на всіх парах рвонули геть.
Перша група накинулась на тітушок. Частина гопників встигла збігти вниз, у пішохідний перехід, хтось був поранений, хтось планував оборонятись, але все намарно. Майданівці були люті та рішучі. Тітушок били тихо, продумано, з насолодою. Верещала вульгарна шмара, намагаючись захистити свого «парня», але теж отримала по морді і затихла, захлинувшись кров’ю з вибитих зубів… Біля них на сходах, що вели до переходу, лежали та сиділи зв’язані й побиті в місиво майданівці та звичайні перехожі, котрі просто не сподобалися тітушні.
Сергій нахилився до побитої шмари, глянути, чи жива. У тої були розквашені в кров губи, старий синець під оком, але що кинулось у вічі — на всіх пальцях у неї було нанизано кілька десятків обручок і перснів.
Надійшла група Матроскіна, розгарячіла не стільки боєм, скільки перспективою бою і пробіжкою.
— Эти мусора не для войны… — сказав Матроскін. — Стоять на дороге и обирать шоферов — одно, а стрелять в майдановцев — за это ж никто не заплатит. А если не платят, значит, в работе нет смысла.
— Точно, — погодився Сергій. — А тепер ти поглянь, що ми тут наколядували в тітушні. Багатство!
Бійці встигли їх обшукати. З прекрасного — три АКСУ з магазинами і набоями, кілька тисяч доларів і більше десяти тисяч гривень, мобільні телефони, планшети, явно відібрані у киян, а також золоті вироби, одяг, складений поруч із полоненими. Їх вже встигли звільнити. Ситуація змінилась. Частина звільнених бранців кинулася бити тітушню. У кров, у місиво. Сергій їм не забороняв. Око за око, зуб за зуб. Такий час. Частина побігла на Майдан до своїх.
В одного з тітушок у кишені знайшли ключі від машини. Виявилось, що мусора виділили їм для патрулювання мікроавтобус.
— Ось ми і на колесах, — констатував факт Морпєх.
— А ось ми і чуємо, що вони говорять, — показав дві рації Борзий.
— Так, — наказав Сергій, у якого вселився дух війни. — Беремо їхню колимагу, їдемо далі. З груп виділяємо по два бійця, щоб відвели тітушню в штаб і там їх допитали.
Подумав, подивився на Матроскіна і сказав:
— Вибач, тобі потрібно буде зайнятись допитами і зафіксувати все на камеру. Потім передаси всю цю мерзу, — кивнув на тітушок, — в штаб. Скажеш Заумному, щоб зайнявся інвентаризацією і описом всього добра, відібраного в людей. Нехай їх обдзвонює, а вони приходять і забирають…
— Понял, командир. Согласен с твоим решением. Пусть Морпех командует моими бойцами. Не против?
— Нехай, — погодився з вибором Сергій. — Тепер не обов’язково самому рити схрони, зможе примусити своїх бійців… — підколов.
— А що зі зброєю? — поцікавився Морпєх, пропустивши повз вуха підколку.
— У разі чого, будемо стріляти на ураження, — вирішив Сергій. — Але все робити по-тихому. Поки стволи ховаємо, але недалеко, щоб були під руками…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенди нескореної зими», після закриття браузера.