Читати книгу - "Аптекар"

Вона насупилась. Її ситуація йому видається слушною?

У нього забурчало в животі. Він раптом розсміявся, і разом зі сміхом напруження цієї миті ніби розчинилось.

— А Кевін тебе не годував? — спитала вона. — У цій оселі, мабуть, самообслуговування.

— Не завадило б попоїсти, — погодився він.

Вона відвела його до морозильної камери, намагаючись приховати свій подив через те, що він ніби не змінив до неї свого ставлення. Відчувала, що розповідати все те уголос небезпечно. Утім, гадала вона, він уже бачив найгіршу частину її роботи, пізнавши її у найжорстокіший спосіб, який тільки можливий. Після такого її пояснення вже були дрібницею.

Хай яким голодним був Деніел, знайдені харчі його не порадували. Він, як і вона, обрав піцу, нарікаючи на нестатки на кухні в Кевіна, які, судячи з почутого нею, тривали повсякчас. Розмова текла легко, немов вона для нього була пересічною людиною.

— Гадки не маю, звідки він добуває свою шалену енергію, — мовив Деніел, — якщо їсть тільки такі харчі.

— Арні теж, здається, кепський кухар. До речі, де він подівся?

— Він завалився спати ще до того, як Кев поїхав. Певно, рання пташка. Гадаю, його кімната отам, — Деніел показав у протилежний від сходів бік.

— Дивак він, як гадаєш?

— Ти про те, що він мовчазний? Гадаю, це лише зміцнює їхні з Кевіном стосунки. Адже треба вміти терпіти невпинні балачки іншої людини, яка ніколи не стуляє рота, коли ти товаришуєш із Кев. Для твоїх власних слів місця немає.

Вона фуркнула.

Під піцою лежало морозиво.

— Хочеш? — спитав він.

Вона хотіла, тому вони почали шукати приладдя та креманки. Деніел і справді знайшов ложку для морозива та чайні ложечки, але довелося накладати морозиво в кавові чашки. Спостерігаючи за тим, як він видобуває морозиво з картонної упаковки, вона дещо збагнула.

— Ти шульга?

— Е-е-е… так.

— Я гадала, що Кевін правша, але якщо ви ідентичні близнюки, отже…

— Зазвичай, — повів Деніел, передаючи їй першу чашку. Морозиво було ванільне, не першокласне, але вона зараз була рада будь-чому солодкому. — Власне, ми є особливим випадком. Нас називають дзеркальними близнюками. Майже двадцять відсотків ідентичних близнюків, які народжуються, коли одна яйцеклітина пізно розщеплюється навпіл, як кажуть, розвиваються як протилежності один одного. Тому ми маємо не тотожні обличчя, якщо не розглядати нас як відображення один одного. Але то неістотно, особливо для Кевіна.

Із задоволенням поглинаючи перший шматок морозива, він усміхнувся:

— З іншого боку, я матиму проблеми, якщо колись мені знадобиться пересадка органа. Усі мої органи розташовано дзеркально, тому дещо замінити було б важко, хіба що лікарі знайдуть донора з-поміж інших дзеркальних близнюків, та ще й поталанить із генетичним збігом. Іншими словами, сподіваймося, шо мені ніколи не знадобиться нова печінка.

Він з’їв іще трохи морозива.

— Як на мене, більше сенсу було б, коли б це у Кевіна все було навпаки.

Вони розсміялись обоє, але значно спокійніше, ніж до цього. Схоже, істерія в їхніх відносинах минулася.

Деніел, добувши аркуш паперу з кишені, прочитав і передав їй.

На папірці великими літерами написано: ПРОТОКОЛ УТЕЧІ.

— Гадаєш, щось трапиться, якщо промовити вголос? — поцікавилась вона.

— Гадаю, що так. Я будь-чому ладен повірити, побачивши його таємне лігво.

— Кевінові справді потрібно когось найняти, аби той вигадав кращі назви для його команд. На цьому він не дуже знається.

— Мабуть, тепер це моя справа, — зітхнув Деніел. — Я справді люблю собак. Можливо, весело буде.

— Це ж також певною мірою викладання, хіба ні?

— Якщо Кев дозволить мені взагалі що-небудь, — насупився він. Цікаво, він дійсно вбачає в мені лише прибиральника у хліві? Це на нього схоже… — і знову зітхнув. — Принаймні, усі учні ніби досить тямущі. Гадаєш, я навчу їх грати у волейбол?

— Ну… гадаю, так. Вони, як видається, чимало вміють.

— Непогано було б, га?

— Так, — відповіла вона впевнено. А подумки назвала себе брехухою.

Розділ 14

Найперше, що вона відчула, ледь прокинувшись, — біль. Безтямність дозволила їй відпочити від болю, і через це нетривале полегшення пробудження стало навіть боліснішим, ніж завжди.

У кімнаті було темно хоч в око стрель. Їй здалося, що десь за коробками є вікно, але, мабуть, його запнули темним екраном. Кевінові не сподобалося б, якби забагато вікон уночі світилось. Краще, якщо будинок видаватиметься обжитим лише частково. Місцеві гадали, що Арні тут — єдиний мешканець.

Вона скотилася з розкладачки, застогнавши, коли вдарилась об підлогу лівим плечем і стегном, а потім намацала вимикача. Розчистила широкий прохід від розкладачки до дверей, щоб не додавати собі забиття, ходячи навпомацки в темряві. Щойно увімкнувши світло, вона роз’єднала дроти й зняла протигаз. З огляду на те, що в будинку перебували люди, яких вона не хотіла вбивати, усе ж заповнила герметичну касету газом, що знетямлює.

Коридор стояв порожній, двері у ванну кімнату — розчинені. На решітці висів один мокрий рушник, отже, Деніел уже прокинувся. І не дивно. Вона лягла спати пізненько, складаючи перелік спогадів, поринаючи у відчай, навіть коли продовжувала друкувати, сумніваючись у тому, що зуміє за тиждень згадати, як розшифровуються її закодовані записи. Записуючи, вона помітила безліч секретів, вартих того, щоб за них позбавити життя, але жодного особливого для неї чи Барнабі. Були б іще жертви, якби котрась із цих таємниць була коренем проблеми. З огляду на те, що вона чула в новинах, після їхньої з Барнабі смерті не пролунало жодного знайомого їй імені. Принаймні, публічно.

Намиливши голову шампунем, вона розмірковувала, як звузити часові рамки. Зазвичай їй найкреативніше міркувалось у душі.

Барнабі завжди був параноїком, але почав поводитися, як параноїк, лише за два роки до смерті. Вона пригадала розмову з ним, коли вперше усвідомила, що насправді є в небезпеці. Це було пізньої осені, майже в день Подяки. Якщо це не було випадковістю, то, певно, було щось, що спричинило таку реакцію Барнабі. Не будучи впевненою щодо точного часу, вона досить упевнена в тому, яким був допит, що відбувся одразу після змін, коли їх з усіх боків оточив новий стрес і відчай. Тому ці випадки можна викреслити. І вона пригадувала всі свої справи за перший рік роботи, коли все було страшенно нове та недоладне; ці справи теж можна відкинути. Залишалось розсортувати три роки роботи та два ядерні жахіття, але вона тішилась, що має хоч якісь засоби обмеження.

Їй подобались пухкі рушники, яких у ванній було безліч, адже Кевін, певно, тішився тим затишком, який зміг створити.