Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

Щоправда, реальних підстав для надмірного захоплення кельтським жрецтвом не так уже й багато. Річ у тім, що у джерелах загалом бракує інформації про те саме «таємне вчення» друїдів, а щодо прикладів реального застосування їхньою теократичною «корпорацією» своєї влади над кельтськими племенами згадок взагалі немає.

З аналізу текстів випливає, що роль друїдів у конкретних історичних подіях була доволі скромною, тоді як Посідоній та Цезар своїми красномовними описами явно намагалися перебільшити їхню суспільну вагу. Перший, відповідно до своєї філософської концепції, хотів бачити в друїдах нащадків мудреців «золотого віку»; другому друїди були потрібні заради збільшення галльської небезпеки в очах римського сенату. Не випадково Цезар детально та яскраво описує здійснювані друїдами людські жертвоприношення та єдиний згадує про походження друїдичної «доктрини» з Британії. Прагнучи виправдати свою невдалу спробу завоювати Альбіон, та лякаючи своїх співвітчизників всесильними жерцями північних «варварів», він, звісно, не порівнював друїдів із римськими служителями культу, які також регулювали питання сакрального та сімейного права, гарантували міжнародні договори, вирішували питання про кордони тощо. Між іншим, зауважимо, що обидва цитовані вище вельможні друїдознавці мали величезну політичну владу: сам Цезар 63 р. до н. е. був обраний верховним понтифіком, тобто Галлію він завойовував у статусі формального голови римської релігії!

Поза межами Галлії та Британії друїди згадувані також у ранньосередньовічних ірландських текстах. В Ірландії друїд найчастіше виступає у ролі радника світського вождя; він тлумачить знамення, пророкує майбутнє, накладає табу тощо. Друїд може, склавши пісню похвали, підвищити статус людини, або навпаки, морально знищити її шляхом накладання прокляття. Становище ірландських друїдів справді було привілейованим, однак воно мало чим відрізнялося від аналогічного становища жерців інших язичницьких народів. Що ж стосується східних кельтів, то античні автори — сучасники кельтських міграцій, друїдів у їхньому середовищі взагалі не згадують. Чому? Тому, що на Схід подалися самі вожді та воїни? А може тому, що елліни та римляни не надто переймалися релігією та суспільною організацією «варварів» до часів Посідонія, який і розпочав конструювання «друїдичного міфу».

Поховальні звичаї кельтів

Геннадій Казакевич

Кельти мали розгалужену систему уявлень про потойбічне життя й прагнули забезпечити своїх померлих різноманітними предметами особистого вжитку. Це кельтське уявлення лірично описує римський поет Лукан: «не тихих долин Ереба і не глибин сумного царства Діта шукають тіні мертвих. Той самий дух надихає їх тіло в іншому світі. Смерть — середина життя». Інший римлянин, Валерій Максим, відгукувався про віру кельтів у життя після смерті з більшим скепсисом: «Кажуть, що вони [кельти. — Авт.] беруть у борг суми грошей, які будуть виплачені в іншому світі, настільки вони переконані, що душі людей безсмертні. Я б назвав їх божевільними, якби ці вдягнені у штани варвари не вірили у те саме, у що вірив грек Піфагор».

Зі вченням Піфагора про перевтілення душ, віру кельтів у безсмертя порівнювали й інші античні автори — Посідоній, Цезар, Тімаген. Потойбічний світ кельтської міфології досить докладно описаний у творах ірландської традиції. Вони розміщують його під землею, всередині гір та пагорбів, під водою, але найчастіше на далеких островах на півночі, або північному заході, які були місцем щасливого життя. Досить характерними є назви цих казкових країв: Країна Радощів (Tir sorcha), Країна Жінок (Tir na mBan), Країна Юності (Tir na nOg), Країна Життя (Tir na mBéo), Країна або Острів Яблук (Avallon, Emain Abhlach, Ynys Avallach) та ін.

З часів виникнення латенської культури кельти практикували обряд тілопокладення у супроводі інвентарю, який визначав статус померлого у суспільній ієрархії. Розкопки кельтських некрополів у Центральній Європі засвідчують, що кількість чоловіків, похованих зі зброєю сягає 25 %. Це був прошарок людей, які брали безпосередню участь у бойових діях, адже багато похованих мали сліди бойових поранень і травм. Звісно, не всі вони належали до прошарку знаті, оскільки могили воїнів відрізняються за кількістю супровідних предметів. Вважається, зокрема, що поховання воїнів із мечами належали старшим членам родин, головам домашніх господарств тощо. Під час війни вони гуртувалися навколо вождя вищого рангу й утворювали ядро його війська.

Кількість найбагатших поховань, які серед іншого містили комплект наступальної та захисної зброї (меч, кілька списів, щит), становить приблизно 5–10 %. У найбагатших могилах знаходять коштовні посудини для вина, а також залишки поминальної трапези — кістки вепра. З античних та ірландських джерел відомо, що споживання м’яса дикого кабана було неодмінним елементом воїнських бенкетів, а за право ділити тушу та отримати найкращу її частку, спалахували навіть криваві бійки. В деяких регіонах кельтського світу, зокрема, у Британії та Північно-Західній Галлії, довго трималася традиція ховати вождів на бойових колісницях.

Поховання жінок були інколи навіть багатшими за чоловічі. Вони супроводжувалися великою кількістю різноманітних прикрас та посудин для вина. Лише у жіночих похованнях зустрічаються торквеси — шийні гривни, які правили за символ належності до суспільної верхівки як чоловіків, так і жінок, натомість у таких похованнях трапляється вкрай рідко. Найбільше багатих жіночих поховань (Бад Дюркхайм, Клянаспергль, Шварценбах, Вальдальгесхайм тощо) датується періодом початку кельтських міграцій. Припускають, що саме відтік чоловічого населення на південь відкрив жінкам доступ до «соціальних ліфтів».

Водночас на латенських могильниках часто трапляються поховання з бідним інвентарем, або взагалі без нього. Дитячі поховання є рідкістю, водночас зустрічаються парні поховання чоловіка та жінки або двох чоловіків (воїни-побратими?). Варто відзначити, що на кельтських інгумаційних похованнях настільки істотно позначилися регіональні відмінності, що говорити про наявність певного «еталонного» поховального обряд не йдеться взагалі.

Уже під час епохи міграцій кельти почали поступово переходити до обряду кремації. Однією з основних причин цієї еволюції ймовірно було пожвавлення контактів з середземноморським світом. Помічено, що кремація була особливо характерною для кельтів Карпатської котловини, і найбільш ранній перехід від обряду інгумації до тілоспалення відбувся саме на сході кельтської ойкумени, подекуди вже у першій половині ІV ст. до н. е. У деяких місцевостях довго зберігалася біритуальність, але загалом вже у ІІ ст. до н. е. кремація стала домінуючою у більшості кельтських регіонів. Кремаційні поховання здійснювалися у різних за формою та глибиною ямах. Вони зазвичай не містять залишків поховального вогнища. Безурнові поховання домінують над урновими. Серед поховального інвентаря переважають прикраси та предмети озброєння. Останні нерідко ритуально «вбиті» — зламані або зігнуті. Поховання воїнів часто накривали щитом.

У І ст. до н. е. майже по всій території континентальної Європи, що була заселена кельтами, могильники зникають. Відтоді відомі лише поодинокі поховання або невеликі групи. Кельтські племена переважно перейшли до поховального обряду, сліди якого не можуть бути зафіксовані археологією. Найвірогідніше, відбулася якась еволюція звичаю кремації. Принаймні Посідоній у ІІ ст. до н. е. та Цезар у середині І ст. до н. е. спостерігали, як галли спалювали своїх небіжчиків: «Похорони у галлів, порівняно з їхнім способом життя, пишні й супроводжуються великими витратами. Усе, що, на їхню думку, подобалося