Читати книгу - "Замирення"

відновити сили, вдивляючись у ставки калюж біля ніг, притулившись до скелі. Намагаючись приборкати тремтіння. Були й інші видіння, але не такі разючі, як це. У нього виникло спотворене, хибне прагнення: побачити Генрі, щоб висповідатися йому про всі свої симптоми — цій людині, що відкрилася йому як завзятий, одержимий маренням мисливець за привидами, якого Сол згадував майже з любов’ю. Але Сол не бачив ні Генрі, ні Сьюзен від тієї прикрої події вночі, а так само й тієї незнайомки. Іноді йому здавалося, що він бачить їх, але, мабуть, це було не більше, аніж сила віри у Генрі, коли той сказав, що «знайде це», маючи на увазі своє повернення.

Натеклий ставок просто перед ним починав раптово та нерівно затьмарюватися, коли над головою пропливала хмара, і світло згасало, або коли здіймався вітер і брижив воду. Але коли сонце знову прорвалося, у воді було не просто віддзеркалення його обличчя і колін: ставок перетворювався на зразок живої кунсткамери. Сол віддавав перевагу пішій прогулянці, спостеріганню птахів, але міг зрозуміти і захоплення ставками-калюжками.

Тлуста жовтогаряча морська зірка, напівсплюха, напівдрімлюга, вилежується, наполовину занурившись у воду. Деякі глибоководні рибки наче випинаються, змучуючи його, коли він дивиться на них, бо з вигляду геть не схожі на себе: квадратна, присадкувата, з підібганими губками істота, тіло за кольором точно як пісок, окрім рильця — сапфірово-золотого. Крихітний червоний крабик бочком долав оте розмаїття, прямуючи туди, де для нього була зяйлива прірва, темна діра, що вела вниз, — можливо, до нескінченної мережі малесеньких печерок, вирізьблених у скелі за багато років. Коли він довго вдивлявся в умиротворене забуття цього мікросвіту, це споглядання змивало геть усе, навіть тінь його відображення.

Саме там, за кілька хвилин, його й знайшла Ґлорія, і Сол знав, мабуть, що вона знайде, та що скелі для неї стали тим самим, що для нього — маяк.

Вона опустилася біля нього на своє позірно невразливе, обтягнуте вельветом сідалко, що майже не ковзається по твердій поверхні. Без особливих зусиль умостилася на вершечок скелі, начебто приросла до неї. Її наполеглива маса примусила його трохи відсунутися. Вона важко дихала, бо пробиралася поміж скель, і лише вигукнула «у-ух ти-и», як своєрідне схвалення його вибору розваги, а він коротко всміхнувся та кивнув на відповідь.

Тривалий час вони просто сиділи разом, споглядаючи. Він вирішив, що не зможе заговорити з нею про те, що бачив допіру, бо цей порив — розповісти малій дівчинці — хибний. Єдиний, кому він міг би розказати, був Марлі. Мабуть.

Прошурхотів краб, щось винишпорюючи у піску. Замаскована риба ризикнула виплисти на розважний променад, допомагаючи собі колючими плавцями, схожими на брудні жовтаво-брунатні напіврозкриті віяла, роблячи затінений прихисток під крихітним виступом скелі. Одна з морських зірок неначе позувала для фотосесії у вповільненій зйомці, — так повільно, ніби загіпнотизована, сповзала у воду, доки на блискітках гладіні не лишилися тільки два її зубчасті промінчики.

Нарешті Ґлорія промовила:

— А чому ти тут, а не працюєш у повітці чи у вежі?

— Не в гуморі сьогодні працювати.

Картинки зі старих ілюстрованих манускриптів — зображення комет, які пролітають небом, — із батьківської книгозбірні. Вібрація та відлуння пляжу озвалися в нього під ногами. Дивовижні незнані створіння у піску. Яке послання йому слід винести з цього?

— Еге, я теж не завжди хочу до школи на уроки, — сказала вона. — Але ж принаймні ти гроші заробляєш.

— Я заробляю гроші, це правда, — мовив він. — А тобі ніколи не заплатять, аби ти пішла до школи.

— Мені мали б платити. Я стільки терплю. — Він поцікавився, скільки. Вона справді може там багато терпіти.

— Школа важлива, — сказав він, відчуваючи, що мусить це сказати, от начебто у нього за спиню стояла мати Ґлорії, тупаючи ногою.

Ґлорія поміркувала якусь мить, а потім штурхонула його під ребра так, нібито вони були два підпилі горілчані брати, завсідники сільського бару.

— Я казала своїй мамі, що це теж школа, та не спрацювало.

— Що — «це»?

— Ставки-калюжки, куди вода натекла. Ліс. Стежки. Усе це. Здебільшого це правда, я просто філоню, але й навчаюся.

Сол міг уявити, як би відбулася така розмова.

— Ти ж не по оцінки сюди ходиш. — Надихаючись цією думкою: — Хоча, гадаю, ведмеді можуть поставити тобі оцінки за те, що їх вистежуєш.

Вона відкинулася на спину, нібито щоб краще розглянути його, от ніби переоцінюючи:

— Ну й дурня. Ти як, нормально почуваєшся?

— Так, уся ця розмова дурна.

— Ти досі відчуваєш себе іншим?

— Що? Ні. Ні, зі мною все чудово. Ґлоріє.

Потім вони трохи поспостерігали за рибками. Сам хід їхньої бесіди: або ж вони жестикулювали надто шпарко, чи інтонації звучали надто голосно, — змусив рибок поховатися у пісок, і тепер звідтіля на людей визирали тільки їхні оченята.

— Є й на маяку такі речі, які мене навчають, попри все, — мовила Ґлорія, відволікаючи Сола від його думок.

— Стояти прямо, і високо, й випромінювати світло зі своєї голови до моря?

Вона захихотіла, бажаючи зробити йому приємно, хоча Сол вимовив ці слова напівіронічно.

— Ні. Є інше, чого мене навчає маяк. Заспокойся і дай мені сказати. Маяк навчає мене наполегливо працювати, тримати свою кімнату в чистоті, бути чесною, милою до людей. — Потім замислено подивилася собі на ноги. — У мене кімната догори дриґом, і я брешу, і я ніколи не буваю милою до людей, але це ідея.

Трохи знічено він промовив:

— Оця рибка внизу точно тебе боїться.

— Ха, правда? Вона ж мене не знає. Якби знала, ця рибка точно потиснула б мені руку.

— Не думаю, що ти добереш бодай якісь аргументи, аби її переконати. І є стільки способів зашкодити їй, не бажаючи цього. — Дивився у ці сині оченята, які не блимали, в золоту смужку, з темними вертикальними чоловічками, і йому здалося, що він відкрив засадничу істину.

А дівчинка спитала:

— Тобі ж подобається бути доглядачем маяка, хіба не так, Соле? — Сол! Оце щось новеньке. Коли це вони перетворилися на Сола і Ґлорію, замість містера Еванса та Ґлорії?

— А ти що? Хочеш зайняти моє місце, коли виростеш?

— Ні. Ніколи не хотіла бути доглядачем маяка. Копатися лопатою, вирощувати томати і весь час лазити. — Чи їй здається, що саме на це він витрачає свій час? Йому здалося, що так.

— От нарешті ти щиро заговорила.

— Ага. Мама каже, що мені потрібно бути не такою щирою.

— Це так. — Його батько міг бути не таким щирим, бо щирість — це часто шлях до жорстокості.

— Хай там як,