Читати книгу - "Живи і дай померти, Ян Ланкастер Флемінг"

намагаючись виплутатись, у легенях аж пекло від напруження. Підошви торкнулися килима з голок. Він доклав усіх сил, аби стати на нього й не піддатися водоверті. Йому вдалося таки втриматися, і спиною він відчув скелю. Задихаючись, обперся об неї, і кров зафарбувала воду довкола. Відчував холодне, майже безживне тіло дівчини поруч із собою.

На мить він із вдячністю Господові перепочив, й очі його були заплющені. Бонд безперестанку кашляв, і кров із силою пульсувала в жилах. Він намагався якнайскоріше прийти до тями. Перше, про що подумав, це про кров навколо них. Але здогадався, що велика риба не протиснеться крізь рифи. Та, зрештою, Бонд ніяк не міг цьому зарадити.

І тоді поглянув на море.

Яхти ніде не було видно.

Високо у небі завис, схожий на гриб, стовп диму, який Вітер-Лікар поступово відносив у бік острова.

Усюди плавали якісь речі, різні уламки, й кілька голів з’являлося на поверхні там і сям, а море довкруж було всіяне черевцями оглушеної чи то дохлої риби. У повітрі завис запах вибухівки. І посеред усіх цих уламків на хвилях мирно погойдувався, кормою вниз, червоний параван, прив’язаний до каната; інший кінець його покоївся десь на дні. Фонтани бульбашок раз у раз з’являлися на дзеркальній поверхні моря.

До кола з людських голів та мертвої риби швидко наближалися перші трикутні плавники акул. Їх прибувало все більше і більше. Бонд помітив огидну пащу, яка вхопила щось на воді та швидко зникла зі здобиччю. Хватонувши ласий шматок, акули здіймали купу бризок. Раптом у повітрі мелькнули дві чорні руки і тут же зникли. Почулися розпачливі крики. Ще кілька пар рук заходилися затято молотити по воді, намагаючись дістатися скель. Один із чоловіків різко зупинився, намагаючись влупити тильним боком долоні рибину. Потім руки зникли під водою. Чоловік заволав, і його тіло почало смикатись у воді. Баракуда таки дістала його, — мелькнуло в затуманеному мозкові Бонда.

Утім, одна з голів таки наближалася до рифів, намагаючись зачепитися за скелю, де стояв Бонд і буруни омивали його торс, а волосся Солітер хвилями спадало йому на спину.

Це була велика голова, і кров, заливаючи обличчя, струменіла з чималої рани на круглому лисому черепі.

Бонд мовчки спостерігав за головою.

«Містер Біґ» незграбно плив брасом, здіймаючи стільки бризок, що здатний був привабити до себе будь-яку «незайняту» рибу.

Бонд гадав, чи вдасться тому доплисти. Але Бондові очі звузились, а дихання заспокоїлося, коли він побачив, що тут вирішуватиме безжальне море.

Величезна голова наближалася. Бонд міг уже бачити вищирені в агонії зуби та божевільний погляд. Кров заливала вирячені очі. Бонд майже виразно чув калатання велетенського хворого серця під сірувато-чорною шкірою. Чи витримає воно, поки «наживка» не буде з’їдена?

«Містер Біґ» був усе ближче. Плечі оголені, одяг, як гадав Бонд, було зірвано під час вибуху, однак чорна шовкова краватка і далі метлялася навколо могутньої шиї, обплутавшись круг голови, наче кіска китайця.

Сплеск води змив йому з очей криваву плівку. Тепер очі «Біґа» були широко розплющені й безтямно втуплені у Бонда. В них не було благання про допомогу — лише страшне фізичне напруження.

Очі «Містера Біґа» були вже ярдів за десять від Бонда. Зненацька вони заплющились, і велике обличчя спотворила гримаса болю.

— А-а-а! — вирвалось із перекривленого рота.

Руки перестали гребти, голова зникла, потім виринула знову. Кривава хмарка оповила те місце, затемнивши воду. Дві тонкі шестифутові коричневі тіні накрили хмарку й пірнули в неї. Тіло у воді почало сіпатися врізнобіч. З води висунулася ліва рука «Біґа». На ній не було кисті, зап’ястя, годинника.

Але велика, схожа на ріпу голова з роззявленим ротом та двома рядами білосніжних зубів була все ще жива. Тепер вона кричала, видаючи протяжний булькотливий звук щоразу, коли баракуда встромляла у розчленоване тіло гострі зуби.

Із бухти за спиною Бонда пролунав далекий крик. Бонд не звернув на нього жодної уваги: всі його почуття були зосереджені на жахові, що відбувався у нього перед очима.

За кілька ярдів мелькнув та різко зупинився ще один плавник.

Бонд бачив, що акула винюхувала повітря, мов собака, і її короткозорі рожеві очі намагалися проникнути крізь хмарку крові та оцінити розміри своєї жертви. Раптово рибина підпірнула під «наживку», і велика волаюча голова тієї ж миті зникла з поверхні, мов поплавок.

Лише бульбашки повітря розійшлися поверхнею.

Велетенська леопардова акула, змахнувши поцяткованим хвостом, відринула назад, заковтуючи шматок, і знову кинулася в атаку.

Голова вкотре спливла на поверхню. Тепер рот був стулений, але жовті очі, здавалося, продовжували дивитися на Бонда.

Рило акули випірнуло з води і помчало до людської голови, готове заковтнути здобич — вигнута нижня щелепа розчахнута, зуби виблискують. Почувся жахливий хрускіт і шумний сплеск. Опісля запала тиша.

Розширені від жаху очі Бонда продовжували дивитися на темну криваво-коричневу пляму, що розповзалася на поверхні води.

Але застогнала Солітер, і Бонд перевів увагу на неї.

Почувши далекий крик, що пролунав з боку бухти, Бонд повернув голову на звук.

Це кричав Кворрел, і його блискучий коричневий торс вивищувався над корпусом каное, а руки вправно тримали весла, розсікаючи ними воду. Десятки інших човнів із бухти Акул погойдувалися на хвилях, порушуючи дзеркальну гладінь моря.

Подув свіжий пасат, і сонце яскраво освітило бірюзу води та м’які ніжно-зелені пагорби Ямайки.

Сльози проступили у сіро-блакитних очах Джеймса Бонда і потекли впалими щоками в забруднене кров’ю море. Це були перші його сльози з часів дитинства.

«Пристрасна» відпустка

Мов смарагдові підвіски, дві меткі пташки колібрі здійснювали останній обліт гібікуса, тим часом пересмішник на верхівці п’янко-пахкого куща жасмину саме розпочинав вечірню пісеньку — солодшу за трелі солов’я.

Зубчаста тінь птаха-фрегата114 майнула над галявиною зеленої багамської трави. Купаючись у повітряних струменях, птах поважно прямував до далекої колонії, а блакитний зимородок розгнівано заджеркотів, побачивши чоловіка, який сидів у шезлонзі на галявині. Птах різко змінив траєкторію польоту і звернув у бік острова. Сизокрилий метелик грайливо пурхав у пурпурових тінях під пальмами.

Блакитна поверхня бухти була спокійною — абсолютно гладкою. У променях призахідного сонця рожевіли скелі коралового острова.

Після спекотного дня повіяло вечірньою прохолодою, і ледь уловимий запах торфу змішувався з ароматом маніоку115, котрий готували у селищі справа від рибалки.

Із будиночка вийшла Солітер і босоніж пройшлася галявиною. В руках вона тримала тацю зі змішаним коктейлем та двома склянками. Поставила усе це на бамбуковий столик перед Бондом.

— Сподіваюсь, я зробила все як слід, — сказала. — Шість до одного — надто міцно. Я ніколи раніше не