Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

який ішов першим, зупинився на порозі, звикаючи до напівтемряви, а тоді відступив убік, пропускаючи пана Пенніфізера. У слабких променях ліхтаря висохла фігурка їхнього ватажка здавалася ще меншою, ніж звичайно. Він шаркотів ногами, наче живий кістяк. За ними ступала могутня, надійна Нікова постать. Коли всі троє зайшли до кімнати, Нік тихенько зачинив за ними двері.

— Добрий вечір, пане Пенніфізере, сер!

Голос Стенлі лунав не так бадьоро, як завжди. Кіті почула в ньому бридку фальшиву покору. Пан Пенніфізер не відповів. Він поволі посувався до крісла, в якому щойно сидів Фред. Кожен крок ніби завдавав йому болю. Нарешті старий сів. Енн поставила ліхтар до ніші біля нього. Обличчя ватажка опинилося в затінку.

Пан Пенніфізер притулив ціпок до крісла. Помалу, палець за пальцем, стягнув рукавички з рук. Поруч стояв пан Гопкінс — ошатний, тихий, майже непомітний. Енн, Нік, Кіті, Стенлі й Фред так само стояли — цього вимагав їхній звичний ритуал.

— Ну-ну, сідайте, сідайте, — пан Пенніфізер поклав рукавички собі на коліна. — Друзі, ми разом подолали довгий шлях. Мені нема потреби зупинятись на тому, чим ми пожертвували... або... — він закашлявся, — або заради чого. Останнім часом я вважав... і мій милий Гопкінс — так само... що нам бракує сил для дальшої боротьби з нашими ворогами. Teпep у нас є змога це виправити.

Він помовчав, тоді нетерпляче махнув рукою. Енн подала йому склянку з водою. Пан Пенніфізер зробив гучний ковток.

— Отак буде краще... Отже, ми з Гопкінсом разом вивчали деякі папери, викрадені з Британської бібліотеки. Папери давні, дев’ятнадцятого століття. Завдяки їм ми дізналися про існування великого сховища артефактів, які мають потужну магічну силу. Якщо нам дістанеться хоча б частина цих артефактів, це дозволить нам докорінно поліпшити своє становище.

— А в якого чарівника вони сховані? — запитала Енн.

— Зараз вони недоступні жодному з чарівників.

Стенлі виступив уперед:

— Ми вирушимо, куди ви накажете, сер! До Франції, до Праги... хоч на край світу!

Кіті вирячила очі. Старий захихотів:

— Далеко їхати не доведеться. Досить перебратися через Темзу, — він помовчав, чекаючи, поки вщухне здивований гомін. — Ці скарби сховані не в далекому храмі. Вони поряд— у місці, повз яке ми з вами проходили тисячу разів. Зараз я все скажу... — він підняв руки, щоб припинити гамір. — Тихше, будь ласка! Зараз я все скажу! Це місце — в самісінькому серці Лондона, в центрі імперії чарівників. Я маю на увазі Вестмінстерське абатство.

Кіті почула, як усі приголомшено зойкнули. Відчула, як по шкірі пробіг мороз. Абатство? Хто ж наважиться...

— Ви маєте на увазі могили, сер? — запитав Нік.

— Саме так. Пане Гопкінсе, поясніть їм, будь ласка...

Бібліотекар кахикнув:

— Дякую. В абатстві поховані численні великі маги минулого: Ґледстон, Прайс, Черчіль, Кіченер та інші. Вони спочивають у таємних склепах, глибоко під землею, а з ними лежать їхні скарби — речі такої сили, про яку нинішні кволі дурні можуть хіба що мріяти.

Як і завжди, коли говорив пан ГЬпкінс, Кіті майже не думала про нього — її займали тільки його слова й те, що з них випливало.

— Але ж вони закляли свої могили! — заперечила Енн. — На кожного, хто проникне туди, чекає страшна кара...

Пан Пенніфізер хрипко захихотів з глибини свого крісла.

— Нинішні володарі — жалюгідні подобизни колишніх — справді бояться цих могил, мов чуми. Вони всі до одного боягузи. В них трусяться жижки від самої думки про те, як помстяться предки, якщо потривожити їхній прах!

— Будь-яку пастку можна обминути, якщо старанно все спланувати, — запевнив пан Гопкінс. — Ми не поділяємо цього забобонного страху чарівників. Я пошукав в архівах і виявив склеп, де зберігаються такі скарби, що й уві сні не примаряться. Ось послухайте!

Бібліотекар дістав з кишені складеного папірця. Розгорнувши його серед мертвої тиші, він витяг з тієї ж кишені невеличкі окуляри й начепив їх на носа. І заходився читати:

— «Шість золотих зливків. Чотири статуетки, оздоблені діамантами. Два кинджали зі смарагдами на руків’ях. Оніксові чотки. Олов’яний келих...» А ось і дещо цікаве: «Зачарований гаманець із чорного єдвабу, з п’ятдесятьма золотими соверенами», — пан Гопкінс поглянув на товариство поверх окулярів. — Цей гаманець ніби нічим не прикметний, але майте на увазі: він ніколи не порожніє, хоч скільки золота з нього дістають. Як на мене, він може стати невичерпним джерелом коштів для нашого товариства.

— Ми зможемо купувати зброю! — пробурмотів Стенлі. — Чехи продаватимуть нам що завгодно, їм аби гроші...

— Аби гроші, а купити можна все! — підхопив пан Пенніфізер. — Далі, Клеме, далі! Це ще не все!

— Нумо, погляньмо... — пан ГЬпкінс знову зазирнув до папірця. — Гаманець... І ще кришталева куля, в якій — послухайте! — «можна побачити майбутнє й таємниці всіх похованих і закопаних речей».

— Ви тільки уявіть! — вигукнув пан Пенніфізер. — Уявіть, яку силу це надасть нам! Ми зможемо заздалегідь передбачати кожен крок чарівників! Зможемо відшукати втрачені дива минулого, забуті всіма коштовності...

— Нас ніхто не спинить! — прошепотіла Енн.

— Ми будемо багаті! — обізвався й собі Фред.

— Якщо все це правда, — тихенько зауважила Кіті.

— Там ще є торбинка, — провадив пан Гопкінс. — Торбинка, якою можна ловити демонів. Це стане нам у пригоді, якщо ми знайдемо належне закляття. А ще — кілька інших, менш вартісних речей, серед яких... так-так... плащ, дерев’яний посох та всілякі особисті дрібниці. Гаманець, кришталева куля й торбинка — найцінніші з цих скарбів.

Пан Пенніфізер подався вперед, шкірячись, наче гоблін.

— Ну, друзі мої? — поцікавився він. — Як ви гадаєте: чи варто за таке поборотися?

Кіті зрозуміла, що саме зараз час застерегти товаришів.

— Усе це чудово, сер, — сказала вона, — та чому всі ці скарби досі лежать незаймані? Де тут пастка?

Її слова, здається, протверезили друзів. Стенлі спохмурнів:

— Що сталося, Кіті? Може, це надто дрібненька справа для тебе? Чи не ти без упину вередуєш, що нам пора вдаватися до чогось нового?

Кіті відчула на собі погляд пана Пенніфізера. Вона здригнулась і стенула плечима.

— Кіті має рацію, — відповів пан Гопкінс. — Там справді є пастка. Склеп надійно захищено. Згідно з архівними відомостями, там до склепіння приєднано Закляття Чуми. Воно спрацює, якщо відчинити двері. Закляття Чуми