Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Ебенезер кивнув.

— І як наслідок цього — моя подорож і лауреатство, — сказав він і, оскільки на них чекала довга подорож, оповів супутникові історію своєї невдачі в Кембриджі, розповів про своє нетривале перебування в Лондоні разом з Берлінґеймом і про тривалу службу в Пітера Паґґена, про доленосне парі у винарні та про аудієнцію у лорда Балтимора. Поколихування карети, певно, розв'язало йому язика, бо під час розповіді він вдавався у найдрібніші деталі. Коли ж він завершив свою оповідь описом того, яким побитом вирішив проблему вибору записника, Сеєр так щиро розреготався, що, здавалося, ледь не луснув од сміху.

— Ох! Ти ба! — вигукнув він. — Ось твоя золота середина! Достоту, ви гідний учень свого вчителя! Присяй-бо!

— Це мій перший подібний вчинок у статусі Лауреата, — усміхнувся Ебенезер. — Для мене це була свого роду криза.

— Дідько! І ви впоралися з нею напрочуд вправно! Отже, так ви себе представляєте — дівак і поет! Гадаєте, що ці двоє можуть добре вжитися під одним дахом і не сваритися одне з одним день і ніч?

— Навпаки, вони не тільки живуть у цілковитій гармонії, а й надихають одне одного.

— Але заради всього святого, поясніть, що ж може оспівувати дівак? Що ви там маєте в своєму гросбуху?

— Нічого, опріч власного імені, — зізнався Ебенезер. — Я мав намір вставити туди свій патент, проєкт якого виписав лорд Балтимор, але його спаковано до валізи разом із рештою моїх речей. Але щойно я матиму нагоду, занесу туди два вірші, які зараз тримаю в пам'яті. Про один я вже розповів, це той, що я написав у ніч, коли відбулося це парі, і він стосується моєї невинності.

І на прохання свого співрозмовника Ебенезер прочитав цього вірша напам'ять.

— Дуже добре, — сказав Сеєр, коли той скінчив. — Я так міркую, у ньому ви доволі вправно й емоційно виклали вашу думку, хоча мені й важко бути критиком. Однак для мене досі залишається загадкою, що ж ви збираєтесь оспівувати, окрім своєї невинності. Але, прошу, прочитайте мені іншого вірша.

— Та ні, це лише такий собі невигадливий катрен, якого я склав ще підлітком — то були мої перші римовані рядки. Але від нього в моїй пам'яті збереглося лише три рядки.

— Шкода. Перша пісня Лауреата: б'юся навзаклад, одного дня вона могла б принести своєму власнику чималу купку грошей, це вже коли слава про вас розлетиться по всьому світу. Якщо ваша ласка, чи не могли б ви почастувати мене тими першими трьома, що залишилися у вашій пам'яті?

Ебенезер завагався.

— Ви часом не збираєтеся підманити мене, щоб потім взяти на кпини?

— У жодному разі, — запевнив його Сеєр. — Це ж лише звичайнісінька цікавість, чи не так, знати, як-то літав могутній орел, бувши ще пташеням? Хіба не викликають у нас щирого захоплення оповіді старого Плутарха про молодого Алківіада, коли той кидається на дорогу перед візником, або про Демосфена, коли той поголив собі половину голови, або про Цезаря, як він задерикувато поводився межи сицилійських піратів? І хіба не стало б для вас великою втіхою почути бодай рядок-другий з того, що написав у дитинстві Шекспір або могутній Гомер?

— Звісно, я б залюбки послухав, — зізнався Ебенезер. — Але ж ви не будете судити чоловіка за тим, яким він був у дитинстві? Я так міркую, що головне — це сам вірш, і слід зважати лиш на його достоїнства без огляду на те, яким було його походження, — окремо від його творця й епохи.

— Безперечно, безперечно, — сказав Сеєр, байдуже махнувши рукою, — однак це слово «достоїнства» — цілковита таїна для мене. Я мав на мислі інтерес, і чи добрий, чи поганий сам цей вірш, певен, що ваш «Славень Невинності» набагато цікавіший тому, хто обізнаний з історією його автора, аніж тому, кому геть нічогісінько не відомо про ті околичності, що призвели до його появи.

— Ваші доводи не позбавлені певних достоїнств, — визнав Ебенезер, якого чимало подивував логічний хід думок, почутий з уст плантатора-тютюнника.

Сеєр засміявся.

— Ці ваші достоїнства і бзда не варті! Мої доводи мають певний інтерес, можливо, для того, хто знає суперечника й історію подібних дебатів ще з часів Платона.

— Але ж, поза всякими сумнівами, «Славень» не позбавлений певних достоїнств незалежно від читача, усе одно, хто він — кембриджський дон чи недоумкуватий пахолок, або, якщо на те вже пішло, байдуже, читають його чи ні.

— Можливо, й так, — сказав Сеєр і знизав плечима. — То вже більше скидається на таку собі дискусію мудрагелів, які з'ясовують, чи падає дерево на безлюдному острові з шумом, чи ні, оскільки немає жодного вуха, яке могло б цей шум почути. Стосовно цього питання я не маю власної думки, хоча слід сказати, що ця суперечка не позбавлена певного інтересу: вона ведеться спрадавна і призвела до дуже значних наслідків.

— Цей інтерес є основою вашого словника, — завважив Ебенезер, — власне, як достоїнства є основою мого.

— І це принаймні дає нам змогу вести цю розмову, — усміхнувся Сеєр. — Послухайте, чиєму оку миліший ваш «Славень»? Тому пахолку, що не відрізнить Пріама від Доброго короля Вацлава, чи тому дону, який знає всіх античних богів на прізвиська? Тому дикуну-індіянину, що ніколи в житті не чував, щоб хтось йому казав про цноту, чи християнину, який звик парувати невинність із нетиканим дівоцтвом?

— Дідько! — вигукнув Ебенезер. — Ваші міркування доволі переконливі, але зізнаюся, у мене викликає відразу сама думка про те, що голос музи лунає дзвінкіше для професорів! Не про них я думав, пишучи цю річ.

— Ні, ви мене не так зрозуміли, — сказав Сеєр. — Це не тільки питання освіти, хоча трохи вченості ще нікому не шкодило. Життєвий досвід — ось що я хотів сказати: знання того, як влаштовано світ, себто і те знання, що накопичено в книжках, і те, що можна почерпнути з грубої книги життя. Ваш вірш — мов джерело води, мосьпане Лауреате, як на те пішло, все, із чим ми стикаємося, є певною мірою джерелом, чи не так? Що більша та чаша, із якою ми підходимо