Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

до нього, то більше ми від нього зачерпнемо, і що більше джерел, до яких ми звертаємося, то більшою стає наша чаша. І якщо я не погоджуюся з вашими поглядами, то лише тому, що подібний хід думок обкрадає великий фонд людського досвіду, у якому я зберігаю вагомий вклад. І я не буду пити з тим, хто хтів би, щоб я відкинув свою чашу геть. Одне слово, хоч я ані поет, ані критик і навіть не маю елементарного Artium Baccalaureus[36], а всього-на-всього звичайнісінький плантатор, який вирощує дур-зілля і свого часу прочитав декілька книжок і встигнув дещо побачити в цьому широкому світі, проте я глибоко переконаний у тому, що ваш вірш говорить мені значно більше, ніж вам.

— Як? Вам, тому, хто не дівак і не поет?

Сеєр кивнув.

— Що стосується першого, то свого часу я ним був і можу нині дивитися на це з висоти набутого досвіду, якого вам бракує. А стосовно другого, то ви як автор маєте відмінний погляд. А я далеко не найнетямущіший із читачів: я, наприклад, належним чином оцінив словесну гру у вашому першому чотиривірші.

— Словесну гру? Яку це словесну гру?

— Ну, як же, візьмімо Пенелопу цнотливу, — сказав Сеєр. — Чи може бути щось краще, ніж цей каламбур про заміжню жінку, якій двадцять років надокучає цілий гурт залицяльників? Це був мудрий вибір!

— Дякую, — пробурмотів Ебенезер.

— Або отой жвавий син Андромахи, — правив далі Сеєр, — якого скинули зі стін Іліона…

— Але ні, це ж гротеск! — запротестував Ебенезер. — Я зовсім не те хотів сказати!

— Не такий уже й гротеск. Це має терпкий присмак Шекспіра.

— Ви так гадаєте? — Ебенезер ще раз подумки звернувся до цієї фрази, але тепер вже подивився на неї з іншої сторони. — Либонь, так воно і є. Втім, у моєму вірші ви вичитали дещо більше, ніж я в нього вкладав.

— Отже, слід визнати, — мовив Сеєр, — що, читаючи, я бачу більше, ніж бачите ви, що, власне, я і стверджував наприпочатку. Ваш вірш значить для мене дещо більше, ніж для вас.

— Далебіг, мені бракує слів, щоб заперечити вам! — вирік Ебенезер. — І якщо ви є типовим представником товариства плантаторів, сер, тоді Меріленд має бути для музи місцем для забав, раєм для піїтів! Що й казати, ви достеменний голос і подих Розуму, і для мене честь бути вашим сусідом. Зміст моєї чаші переливає через вінця.

Сеєр усміхнувся.

— То, може, варто зробити її більшою?

— Вона вже стала більшою, відколи я полишив Лондон. Ви — щедрий учитель.

— Що ж стосується платні, коли вже я ваш учитель, ви можете видати її мені у віршах, — відповів Сеєр. — Тож прошу ті три рядки, через які, власне, і постала ця дискусія.

— Як завволите, — розсміявся Ебенезер, — хоча одним Небесам відомо, що ви збираєтеся знайти в них для себе! Якось, опинившись в одній таверні на Пелл-Мелл і вперше в житті скуштувавши келих малаги, я і склав їх, коли весь довколишній світ почав мені здаватися якимось чудернацьким і чужим.

Він прочистив горло:

— Чи ж Бог створив чудний цей Збрід, Й Фігури ці — теж Людський рід? Де в грі Природи…

Насправді це всього лише два з половиною рядки; і я навіть не знаю, чи було далі ще щось, але головна ідея полягала в тому, що ми, люди, надто безглузді, щоб своїм існуванням зробити честь Вищому Розуму. Без жодних жартів чи каламбурів, наскільки я пам'ятаю.

— Це доволі цинічний погляд на життя, як для юнака, — сказав Сеєр.

— Такими вже мені здались усі речі довкола, коли я вперше зазирнув у свою чашу. От дідько! Останній рядок так і крутиться в мене на язиці!

Сеєр погладив бороду та, примружившись, глянув у вікно. Сільський хлопчина, який ішов дорогою, років дванадцяти-тринадцяти, у припалому пилом одязі, зійшов на узбіччя та привітав їх помахом руки.

— Чи ж Бог створив чудний цей Збрід, Й Фігури ці — теж Людський рід?

Сеєр повторив це вголос і, повернувшись до Ебенезера, з пустотливим виразом на обличчі посміхнувся до нього:

— Де в грі Природи Супокій, Що з глини ліпить Жарт такий?

Я не помилився, Ебене?

3

Лауреат взнає, хто насправді криється за ім'ям «полковник Пітер Сеєр»

— О Господи, не може того бути! — кліпав очима й хитав головою Ебенезер, нахилившись вперед, немов силкувався щось прочитати на обличчі свого попутника.

— Так, це я. І як тобі не соромно! Ні ти, ні твоя сестра так і не впізнали мене.

— Але ж, присяй-бо, Генрі, ти так змінився, що я й досі не можу в це повірити. Без перуки, з бородою…

— За сім років з чоловіком відбуваються і справді чималі зміни. — Берлінґейм усміхнувся. — Мені вже перевалило за сорок, Ебене.

— Але ж навіть очі! — мовив Ебенезер. — І те, як ти розмовляєш! Навіть твій голос відмінний, і манери твої інші! І чи ти Сеєр, який вдає із себе Берлінґейма, чи Берлінґейм, перебраний на Сеєра?

— Жодного перевдягу та обману, і це може підтвердити кожен, хто знає справжнього Сеєра.

— Але ж і я знав справжнього Генрі Берлінґейма, — сказав Ебенезер, — і якби ти не знав мого катрена, я б нізащо не здогадався, що це ти! Окрім Генрі, я нікому не читав цього вірша, та й то лише раз, а відтоді вже минуло п'ятнадцять років.

— Я саме віз тебе тоді додому після нашої подорожі до Сент-Джеймського парку, — додав Генрі. — Було то вже за північ, і випита малага розв'язала тобі язика. Коли ми повернулися до Сент-Джайлза, ти вже спав, поклавши голову мені на плече,