Читати книгу - "Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У 2013 році Бобков розглядався командою Януковича як кандидат на заміну спікера Верховної Ради Володимира Рибака, який здавався «сім’ї» недостатньо жорстким. Але з якихось причин ця рокіровка так і не відбулася. Крах Януковича став сильним ударом для Бобкова. Після втечі президента та розвалу Партії регіонів нардеп опинився у вельми делікатному становищі. У Донецьку він перетворився на одного з генералів розгромленої армії, яка залишилася без верховного головнокомандувача. При цьому в Києві з’явився абсолютно ворожий «донецьким» уряд, а у рідному місті всім заправляв недружній ахметівський клан. В умовах нестабільності Бобков вирішив ставити на третю силу — проросійські угруповання. Розрахунок його полягав у тому, щоб осідлати протест, стати одним із спікерів на тему федералізації і за рахунок цього завоювати нові позиції. Для цього Бобков почав створювати у Донецьку угрупування «Оплот», основу якого склали «дружинники» Ігоря Мельникова та Олександра Захарченка. Павла Губарєва та його «Народне ополчення» Бобков вважав людьми свого давнього конкурента Миколи Левченка. Ймовірно, з цієї причини люди Бобкова з самого початку і конфліктували з «губарєвцями».
За словами людини, яка до війни працювала з Бобковим, Олександр Захарченко та Олександр Тимофєєв (права рука Захарченка та фактично друга людина у «ДНР» до вересня 2018 року) були знайомі з нардепом і співпрацювали з ним задовго до війни. Підтвердити або спростувати цю інформацію складно. Однак у тому, що в березні 2014 року майбутній ватажок сепаратистів уже був знайомий з Олександром Бобковим і працював у його інтересах, жодних сумнівів немає.
Сам Бобков не приховував своїх зв’язків із Захарченком, Мельниковим та Тимофєєвим. В одному зі своїх інтерв’ю, яке вийшло у 2016 році на донецькому сайті «Комитет», він визнавав, що кілька разів зустрічався з Захарченком і допомагав його збройному формуванню.
«Я душею і всім серцем підтримав протестувальників у рідному місті, і, я думаю, моя зустріч з Олександром Захарченком та Тимофєєвим була закономірною. Тому на першій зустрічі з хлопцями на площі під час мітингу ми домовилися регулярно зустрічатися — або я їх знаходив після приїзду, або вони приїжджали до мене додому, і ми обмінювалися думками щодо подій. Я надавав посильну допомогу протестувальникам у Донецьку», — розповідав Бобков.
19 березня Бобков разом із представниками проросійських рухів Донецька провів прес–конференцію у готелі «Шахтар Плаза», в ході якої закликав до проведення референдуму про федералізацію та надання Донбасу регіональної самостійності. Разом із Бобковим за одним столом сидів представник організації Олександра Ходаковського «Патріотичні сили Донбасу», а в залі серед журналістів за ходом конференції мовчазно спостерігали тоді ще нікому не відомі Тимофєєв та Захарченко.
Бобков звернувся до нової української влади із закликом виконати вимоги проросійських мітингів. Що конкретно вимагали на цих мітингах — зрозуміти було не можливо. Тому Бобков сам склав список, в якому інтерпретував заклики, що лунали на вулицях, так, як йому це було потрібно. Бобков вимагав, щоб губернатора Донецької області не призначали з Києва, а вибирали на місці, щоб Верховна Рада терміново ухвалила закон про місцевий референдум, а також статусу другої державної для російської мови.
«У разі ігнорування наших вимог із боку влади в Києві ми залишаємо за собою право ставити питання про підготовку законодавчих пропозицій щодо федералізації України», — говорилося у резолюції, яку Бобков роздав журналістам.
На перший погляд, нічого кримінального у вимогах Бобкова не було. Але вже за кілька днів, виступаючи у Пролетарській райраді перед співробітниками районної адміністрації, Бобков заявив:
«Настав час, справді, розвалити цю країну, зробити п’ять конфедерацій, п’ять вільних держав і розвиватися далі».
Виступ народного депутата записав на мобільний телефон один із присутніх і виклав у мережу. Після цього жодних сумнівів щодо істинних намірів Бобкова та його соратників уже не залишалося. Незабаром за словами пішли й конкретні дії.
6 квітня у Донецьку проходив черговий проросійський мітинг, після якого проросійські активісти знову захопили будівлю Донецької облдержадміністрації. Правоохоронці, які охороняли ОДА, майже не чинили опору. Тоді здавалося, що сепаратисти знову влаштують погром і розійдуться, як уже бувало раніше, однак цього разу все сталося інакше. Прихильники Росії зажадали негайного скликання позачергової сесії Донецької облради для ухвалення рішення про референдум і почали укріплюватися всередині будівлі. Обласній раді висунули ультиматум — до кінця дня 6 квітня зібратись у сесійній залі. Інакше сепаратисти погрожували розпустити облраду та замінити її власного «народною радою».
За словами прес–секретаря донецького мера Максима Ровінського, дії сепаратистів у цей день були не злагодженими. Частина їх виступала проти штурму будівлі і розцінила захоплення ОДА як провокацію.
«У той день, коли вони остаточно захопили обладміністрацію, я дзвонив Роману Лягіну, щоб дізнатися в нього про те, які плани у тієї сторони. Крім того, я спілкувався з комуністом Литвиновим, який теж охоче підтримував зв’язок. Я питав їх, що вони збираються робити, і вони відповідали, що готують документи, формують політичну позицію, щоб у подальшому вести діалог у рамках України про автономію або федералізацію. Потім сталося захоплення. Незабаром після цього мені подзвонив друг одного з лідерів «народного ополчення» Олександра Кофмана, який передав його слова, що Кофман до цього не причетний. Багато хто з їхнього середовища тоді розцінив захоплення ОДА як провокацію і заперечував свою участь у цьому», — згадував Ровінський.
Уночі з 6‑го на 7 квітня до адміністрації звозили вантажівками покришки для барикад. Ніхто не зупиняв машини, в місті не було ніяких посилених постів ДАІ. Держава навіть не намагалася чинити опір. Уранці 7 квітня будівлю ОДА по всьому периметру оточили барикади з колод, покришок, мішків із піском та колючого дроту. Вдень лідери сепаратистів оголосили про створення «Донецької народної республіки» та призначили на 11 травня референдум про незалежність «ДНР».
Це була незграбна імітація кримських подій. Після того, як легітимна обласна рада відмовилася виконувати вимоги проросійських бунтівників та вчиняти антиконституційні дії, сепаратисти самі сіли у крісла і зіграли роль депутатів. Ця вистава навіть віддалено не нагадувала якийсь легітимний процес. Неможливо було уявити собі, що з цього фарсу може щось вийти. Але неміч Української держави, яка в той час була присутня в Донбасі лише формально, дозволила бунтівникам поступово заповнити вакуум влади. Ані СБУ, ані міліція, ані військові з місцевих частин не втручалися у перебіг подій. Спочатку влада нового
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський», після закриття браузера.
