read-books.club » Детективи » Я сам поховаю своїх мертвих 📚 - Українською

Читати книгу - "Я сам поховаю своїх мертвих"

279
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Я сам поховаю своїх мертвих" автора Джеймс Хедлі Чейз. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 55 56 57 ... 62
Перейти на сторінку:
щелепи ритмічно рухалися.

Слова застрягли у неї в горлі.

— Утікаєш? — продовжив Роджер, глянувши на валізи.

— Чого це? — жінка протиснулася повз нього. — Просто хочу поїхати за місто на вихідні.

— Поїхати і не повернутись? — вів далі він. — Злякалася, Глоріє?

— Нічого я не злякалася! — відповіла міс Віндсор, намагаючись не показувати страху. — А що? Я повинна звітувати тобі про всі свої поїздки?

Чоловік знизав плечима.

— Та мені байдуже, куди ти їздиш, Глоріє, але ти злякалася та втікаєш, правда ж?

— Та ж ні! — заголосно вигукнула вона. — Це ти злякався.

Шерман усміхнувся.

— Можна зайти? Поговоримо кілька хвилин.

— Я... я можу спізнитися на потяг.

Чоловік пішов до вітальні. Глорія повільно, ніби загіпнотизована, поставила валізи на підлогу і сперлася на стіну, не відводячи погляду від непроханого гостя.

— Нема потреби утікати, дівчинко. Інгліша я загнав у кут. На нього полює вся поліція за вбивство коханки.

Вона мовчала, стежачи за тим, як Шерман підходить до вікна.

— На якусь мить навіть здалося, що мені кінець, — продовжив чоловік, — але зараз усе гаразд. У тебе є гроші, Глоріє? Мені здається, я трохи заборгував тобі?

— Ні, ні, — охрипло відповіла жінка. — Я... мені достатньо.

Шерман знов усміхнувся до неї.

— Уперше чую від тебе такі слова. Боїшся брати мої гроші, Глоріє? Даремно.

— Ну добре, давай, — погодилась жінка, — хоч я ще маю припаси.

— А я думав, що вони скінчилися, — зупинившись біля вікна, він почав уважно розглядати шнур від фіранки.

— Уяви собі, я кілька тижнів шукаю такий шнурок. І не можу знайти, — впевненим рухом Роджер зняв шнур із гачка і перевірив на міцність. — Не пам’ятаєш, де ти його купувала?

— У Саквілі, — Глорія нервово спостерігала за ним.

— Ти впевнена? — чоловік повільно рушив до неї. — Мені здається, я там був...

Заворожено дивлячись на шнур, який Шерман скручував у петлю, жінка спробувала неначе втиснутись у стіну. Її очі розширилися від страху.

— Не підходь до мене! — здавлено викрикнула вона.

— А що таке? — запитав Шерман, посміхаючись. — Що тебе налякало? Тільки не кажи, що прокинулася твоя совість.

Чоловік був уже за кілька футів від неї, коли Глорія раптом метнулася до дверей. Шерман рвонув за нею і накинув петлю на шию саме тієї миті, коли рука жінки схопилася за клямку.

Несамовитий крик жаху застиг у горлі Глорії, коли чоловік із силою затягнув зашморг.

2

Сем Крейл щойно вийшов з автомобіля, як раптом почув із темряви чоловічий голос.

— Сем?

— О, Нік? — адвокат неспокійно озирнувся, злякавшись, що хтось може їх побачити. — Що ти, чорт забирай, тут робиш? Що сталося?

— Зайдемо всередину, — запропонував Інгліш напруженим голосом.

Вимкнувши фари, Крейл закрокував до будинку. Інгліш не відставав. Висока тендітна жінка зі світлим волоссям і приємними, ласкавими очима вийшла з вітальні. Нік часто дивувався, що Гелен Крейл знайшла у Семі. Він вважав її занадто привабливою, щоби спійматися на гачок цього опасистого немолодого адвоката, але, незважаючи на невідповідність віку і зовнішності, це була красива пара.

— Підходь до вогню, Ніку, — всміхнулася до гостя жінка. — Я наллю тобі випити.

— Не треба, Гелен, — відмовився Інгліш. — Я в нормі. Ти не проти, якщо ми із Семом поговоримо про справи?

Гелен глянула на Крейла, який кивнув на знак згоди.

— Ед виходив на зв’язок? — запитав Інгліш.

— Так, — відповів адвокат, проводячи гостя у велику світлу вітальню і дорогою скидаючи мокрий одяг. — Зніми пальто, нехай трохи просохне.

— Розповідай, що сталося, — нетерпляче попросив Інгліш.

— Я поїхав у відділок і чекав там. Капітан Суінні нічого не знає, сказав, що ти у розшуку, але жодної інформації він не має. Я промовчав, що тебе взяли. Ти що, утік від копів?

Бізнесмен похмуро всміхнувся.

— Ледве втік. Моріллі вирішив самостійно з’ясувати зі мною стосунки. Де Лоїс?

— Не знаю. Її шукає Ед. Обіцяв зв’язатися за годину, тож має от-от зателефонувати.

Гелен взяла пальто Інгліша і повісила у холі.

— Він розповідав, що бачив у будинку Коррін? — запитав Нік.

Крейл кивнув.

— Мертву Коррін. Ед також знайшов хустинку Лоїс, але ми не знаємо, схопив її Шерман чи ні.

Інгліш стиснув кулаки.

— Цього покидька необхідно зупинити, Семе. Я мушу його знайти.

— Послухай, ти у небезпеці, — тривожно мовив адвокат. — Тобі потрібно було здатися, коли Моріллі прийшов по тебе. А ти втік...

— Ні. Я здався, — пояснив Інгліш, коли Гелен повернулася до кімнати. — Він виписав мені квиток в один кінець. Якби не Чак, я б уже годував риб.

Крейл витріщився на нього.

— Жартуєш?

— Зараз не до жартів. Моріллі боїться, що я його здам. Він уже збирався тиснути на гачок пістолета, коли з’явився Чак, як герой із дешевого бойовичка.

Крейл витер обличчя хустинкою.

— Я піду до комісара і все йому розповім. Де ти залишив Моріллі?

— Хемптон Уорф, — відповів Інгліш. — Чак із ними. Прихопи репортера, Семе. Цікаво, як Моріллі виплутається з цього лайна?

— Не переймайся цим, Ніку, — адвокат одягнув пальто. — Сиди тут, а я подбаю про цього щура Моріллі.

— Ти приховуєш злочинця, — підмітив Інгліш. — Я краще піду, Семе.

— Сиди тут! Простеж за ним, Гелен, — розпорядився Крейл. — Тут тебе не шукатимуть. Повернуся, як тільки зможу.

Коли він вийшов, Гелен спитала:

— Ти хвилюєшся за Лоїс, правда, Ніку?

Інгліш кивнув.

— Якщо цей бісів син її уб’є...

— Не нервуйся, — лагідно мовила жінка. — Сядь і заспокойся. Ед знайде її. Він професіонал, Ніку.

— Але його також шукає поліція, а Ед навіть не знає про це. Моріллі й тут відзначився. Ліон може втрапити у халепу, і хто тоді знайде Лоїс?

— Усе буде добре, — заспокоювала Гелен. — Якщо хтось і може знайти цю дівчину, то тільки Ед.

Інгліш втомлено опустився в крісло.

— Якби я тільки знав, де Шерман, — сердито кинув він. — Але я не можу шукати його. Мене відразу ж спіймають.

— Ед збирався навідатися до якоїсь міс Віндсор, він, здається, так її назвав. Думав, що вона

1 ... 55 56 57 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я сам поховаю своїх мертвих», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я сам поховаю своїх мертвих"