Читати книгу - "Королева Сонька, Ірина Звонок"

  - Ваша милість зайняла місце моєї матері, – глухо відповіла королівна.

  - Що ти таке кажеш? – щиро здивувалася Сонька. – Та я ж не ставала між твоїм батьком та матір’ю, не розлучала їх! Я була зовсім дитям, коли померла королева Анна. І у королеви я не лізла. Твій батько сам обрав мене, коли проїздив через наш замок. Як ти можеш звинувачувати мене?

Ядвіга уперто мовчала.

  - Що я тобі зробила? – не могла заспокоїтися Сонька.

Обличчя Ядвіги скривилося, як у ображеної дитини.

  - Мій батько не любив маму, – прошепотіла вона. – Вона була доброю та терплячою, а він все одно зневажав її. А вашу милість він осипає подарунками та знаками уваги...

  - Хіба це моя вина? – прошепотіла Сонька. – Усі ми залежимо від короля. Не думай, нібито він ніколи не сердився на мене. Мені б хотілося, щоб ми стали подругами.

  Вона простягнула руки, щоб обійняти дівчину. Але Ядвіга вирвалася з обіймів мачухи і, підібравши поділ сукні, швидко побігла сходами нагору. При цьому вона так сильно штовхнула Соньку, що та похитнулася і ледве не покотилася униз. Молоду жінку врятувало лише те, що вона встигла схопитися за перила. Та ще й Гінча обернувся на шум, зробив кілька спритних стрибків і підхопив королеву.

  Сонька опинилася у його обіймах і серце закалатало так швидко, що ледве не вистрибнуло з грудей. Гінча не відпускав її. Його теплий подих пестив її обличчя. Їй стало так солодко і гірко водночас. Дивне почуття, яке досі було незнайоме Соньці.

  Вона зробила чимале зусилля, щоб відсторонити від себе Гінчу.  

  - Дякую, лицарю.

  - Це мій обов’язок – оберігати вашу королівську милість.

  - Хотіла б я знати, чи Ядвіга штовхнула мене навмисне... – задумано прошепотіла Сонька. – Яке щастя, то ти був поруч, мій вірний лицарю. Якби не ти, могло б трапитися велике нещастя.

  - Моя королево, я готовий віддати за вас життя.

  Гінча з Рогова промовив звичайну фразу, якою васал присягається на вірність своєму сюзерену або сюзеренці. Але його очі так блищали, і стільки щирості було у його словах, що у Соньки потеплішало у грудях. Вона подумала, що ніхто і ніколи не дивився на неї так.

  Вона поклала руку на живіт і сказала:

  - Ти врятував не тільки моє життя, а й мабутнього короля польського, якого я ношу під серцем.

  І очі Гінчі з Рогова відразу згасли. Він мовчки простягнув руку королеві і допоміг їй спуститися рештою сходів.

  Протягом прогулянки він мовчав і тримався на крок позаду королеви. Вона теж не насмілилася заговорити з ним.