Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

Прокинувшись наступного ранку і поснідавши, я влаштовуюся на дивані і беру в руки телефон. Мене накриває аномальною вдячністю до моїх мами й тата. Так, вони в мене неідеальні, а мама іноді переходить усі межі. Але свою роль майбутньої бабусі вона грала добре. Якщо в мене виникали запитання, які я не могла поставити лікарю, я запитувала в мами, і вона своїми розповідями забирала в мене занепокоєння і постійний стрес.

Тут, на відстані, між нами відбулося кілька довгих, ґрунтовних розмов телефоном, які були чесними й близькими, і я навіть знову повірила, що ми з мамою можемо стати справжніми подругами.

Каріна добряче здивувалася.

– Серйозно? Ви говорили? Вона справді тобі щось радила? Не як зазвичай, а радила? – запитувала подружка телефоном.

Від мами я дізнавалася те, про що не говорять у програмах про вагітність, і в книжках пишуть не завжди. Мама зізналася мені, що щиро полюбила мене, свою доньку, вже після народження. Не знаю, перебільшувала мама чи ні, але вона назвала це «величезною рожевою хмарою любові», яка накрила її в пологовому будинку відразу після того, як мене поклали їй на груди. Вона сказала, що це нормально, що я поки «більше турбуюся і переживаю, ніж люблю», сказала, що не варто тиснути на себе, треба поважати себе, любити себе, піклуватися про себе.

Слова мами мене заспокоїли, бо я вже відчувала себе трохи ненормальною від постійного відчуття, що я можу нашкодити дитині необережністю, неправильним вибором вечері, поганою позою для сну.

Тато… Мій тато – окрема справа.

Він робив усе, щоб я його пробачила за зраду матері.

Скажу чесно, зробити це було не так просто – через Даміра.

Я жаліла маму, тому що, на жаль, досконально знала, що вона відчувала. Можна було сказати, що нас поранили одним і тим самим різновидом ножа – тим, що б’є прицільно в серце і лише раз.

Але тато не здавався, дзвонив мені сам уперше за довгі роки. Розповідав кумедні історії з дитинства, підбадьорював, пропонував приїхати будь-якої миті, якщо що-небудь знадобиться. Саме йому я вперше зізналася, що страшенно боюся стати поганою мамою. «Що, якщо я вже помилилася, можливо, позбавивши мою дитину рідного батька?» – запитувала я.

Він був тим, хто нагадував мені про наші з Даміром ролі в ситуації.

Зруйнувала не я, він зруйнував.

І тепер, підібгавши під себе ноги, я набираю номер мами, щоб розповісти їй про Даміра. Про наше… Возз'єднання? Здавшись, я називаю це так, і останні години перебуваю в тихій ейфорії, відчуваючи, що поступово віднаходжу те, що цінувала у своєму житті найбільше.

– Мам? Мамо, привіт, – кажу я голосніше, почувши на тлі звук вантажівки, що проноситься повз. – Говорити зручно?

– Привіт, донечко, у магазин іду. Горошок закінчився. Ти ж знаєш татову звичку додавати його куди треба і не треба теж. Він мене вже дістав цим, і я…

– Мамо, до мене Дамір приїжджав.

– Правда? – старається приховати своє здивування мама. – Ти не говорила, що…

– Вийшло спонтанно.

– І як у нього справи?

Знову нейтральне запитання.

Моя мама, можна сказати, прямо зараз проходить тест, адже за минулі місяці я теж стала з нею відвертішою, почала говорити про свої бажання і претензії прямо. Я зізналася їй у тому, що її обожнювання Даміра нібито ставило мене і мої інтереси на друге місце. А я ж її дочка, не Дамір її син, а я! Мама обіцяла постаратися не насідати на мене так, стати більш тямущою і сконцентрованою на моїх бажаннях.

– Він залишиться зі мною, мам.

– Зачекай, залишиться? Хочеш сказати, що ви помирилися? Нічого не зрозумію, – обурюється вона. – Ви розлучилися! Ти зірвалася з місця, поїхала не зрозуміло куди, а тепер ви знову разом? Уже?

– Наче ти не рада, – закушую я губу.

– І що він зробив, що ти його пробачила? – запитанням на запитання відповідає мама. Звісно, вона дивується! Вона ж не знає, що зрада була лише способом «змусити мене його кинути», не знає, що з батьком Даміра його віднині пов'язує тільки родове прізвище і все.

– Я тобі все розповім, поступово.

– Доню, це вже остаточно?

Витріщаючись у килим, я ледь не плачу. Плаксивість. Емоції. Кохання. Ось це все про мене. Зітхнувши, я спочатку киваю, а потім упевненим голосом заявляю:

– Сподіваюся, що остаточно.

– Вам треба знову укласти шлюб і до народження маляти…

– Знаю.

– І нехай Дамір, нарешті, почне виконувати свої функції чоловіка!

– Тобто? – підвищую голос я.

– Піклуватися про вагітну дружину, Віталіно. Поки ти там була одна, у мене серце від тривоги стискалося щодня! Жінка має бути поруч зі своїм чоловіком!

Ось і понеслося. Але сьогодні мене мама ні краплі не дратує.

Веселить навіть трохи.

– Я йому передам, – усміхаюся я.

– Доню…

– Так?

– Давай я прийду додому і ми з тобою ще побалакаємо. А то стою тут перед вітриною з шампанським, не знаю, що вибрати, зосередитися не можу, – каже.

– Мамо! Що святкувати збираєтеся?

– А то ти не знаєш! Ну все, до зв'язку, – і відключається.

Я, вже відверто сміючись, теж скидаю дзвінок.

Беру диванну подушку і притискаю до себе, обхоплюючи двома руками. Щастя пульсує в мене в тілі, і я уявляю, як велика яскрава куля любові розходиться по всьому організму маленькими імпульсами. Так я себе зараз почуваю.

***

Я була готова, що Дамір повернеться не з порожніми руками…

Він із самого першого дня знайомства зі мною показав, як любить балувати близьких. Я добре пам'ятаю наш перший день разом, який непомітно перетворився на перше побачення. Спочатку я показала Даміру офіс, стримуючись, щоб не почати безпардонно фліртувати, а він — не маючи таких моральних проблем — запросив мене повечеряти. Привів у розкішне місце, в якому я одразу ж відчула себе недоречним предметом декору. У великому залі під низькими люстрами, які я бачила тільки у фільмах, нас зустріли люди в накрохмалених білих сорочках. Навіть не подивившись, що я прийшла до них у «палац» у поношеному чорному піджачку і джинсах, вони провели нас до бічної секції, де перебували парочки, один із чоловіків відсунув для мене крісло.