Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"

Вероніка

— На тобі лиця немає. Давно не бачила тебе такою сумною. Шось сталося?

— Просто складний день, — я з розмахом плюхаюся на ліжко, від чого сигнал переривається і  обличчя Карини на екрані смартфона застигає в смішній гримасі.

— Ну, знаєш, життя бентежне. Ти вже доросла дівчинка. Час звикати, що біла та чорна смуга змінюють одна одну. Інколи буває, що чорна трохи довша, але ми ж оптимістки, чи не так?

— Карино, мені до твого рівня оптимізму ніколи не дострибнути, — сміюся я. Відмітка гарного настрою впевнено поповзла вгору. Скандал з мамою відступав на задній план, на зміну йому прийшли спогади про те, як серйозно дивився на мене Богдан, пропонуючи мені жити разом з ним.

Метелики починають свій веселий танок в моєму животі, коли згадую його очі. Коли дивлюся в них, навіть злитися на нього не можу, хоч інколи він того заслуговує.

— Розкажеш, що сталося?

— Ми з Богданом вчора заснули в моєму ліжку…

— Що? — Карина аж підстрибнула від здивування, — Так, мовчи, я сама здогадаюся. Ольга Петрівна повернулася з роботи і застала вас!

— Геніальна прозорливість, — наморщила носик я. — Швидше на “Битву екстрасенсів”, у тебе буде купа шанувальників.

— Я взагалі дуже здібна, — підмигнула, наблизившись впритул до камери. -- Уявляю, що там почалося.

— Це був армагедон. Як тільки стеля не впала мені на голову від її криків?

— А Коваль? 

— О, він, як справжній лицар, кинувся мене захищати. Та маман була глуха до його благань і моїх сліз, — театрально схлипнула я.

— Боже, невже все так поган?, — уже не на жарт розхвилювала подруга.

— Ні, не все, — поспішила її заспокоїти, — після того, як Богдан пішов, ми поговорили. Я розумію її хвилювання, адже я її єдина дочка. Вона хоче якнайкраще.

— Знаєш, Ніко, я не згодна. Твоя мати надто тисне. Ставиться до тебе, як до п’ятирічки. Якщо зараз не встановиш кордони, то вона опікатиме тебе до пенсії.

Мені неприємно це чути, але я не хочу сперечатися з подругою. Тим більше, що в глибині душі я знаю, що вона має рацію. Незважаючи на спроби бути вдячною і смиренною, моя бунтарська натура іноді бере гору. Трохи подумавши, наважуюся зізнатися Карині, що Богдан запропонував жити разом.

— Вау! Це ж круто! Якби мій Дімасік мені таке запропонував, я б не роздумувала.

— Я також дуже хочу проводити з ним весь вільний час, а не мерзнути на вулиці по кілька годин на тиждень, - зізналася я, відчуваючи, що розриваюся між бажанням бути з Богданом і страхом сказати це вголос мамі.

— Тоді я бажаю тобі успіху, — єхидно каже Карина.

— У чому? — роблю вигляд, що не розумію прихованого сарказму.

— У черговій серйозній розмові з матусею. Добре, мені вже час бігти. Потім обов’язково розкажи, як все пройшло. 

***

Майже місяць минув з того дня, коли мама застукала нас з Богданом, але здавалося, що це був лише один день. У його присутності час ніби прискорювався, підживлюваний щастям. Як і планував, Богдан з’їхав від батьків. Я не могла не відчути укол заздрості до його рішучості у прагненні незалежності. Можливо, його мати не була такою суворою, як моя. Я не була впевнена; він ніколи не говорив про неї, а коли я запитувала, вміло переводив розмову в інше русло.

Ми просто продовжуємо спілкуватися. Гуляємо разом чи я приходжу до нього в гості. Потроху вивчаємо один одного. Коли залишаємся наодинці, Богдан ніколи не дозволяє собі зайвого. Коли починає цілувати мене, я відчуваю, що сил триматися і не переступати межу, яку я сама встановила, все менше і кожного разу я дозволяла йому і собі трішечки більше…

- Семестр набирає обертів, навчальні дні вже не схожі один на одний. Викладачі, як змовилися, і завалили нас проектами. Найскладніший буде з філософії, але це мій улюблений предмет. Професор обіцяв поділити нас на групи, ми з Міланою домовилия попроситися працювати разом.

Сьогодні я знову спізнююся, і все тому, що Богдан проводжає мене, і ми довго цілуємося під оглядовим колесом, саме там, де вперше перетнулися наші шляхи. Мене бентежить велика кількість вільного часу Богдана; він встигає зустріти мене після пар, і сьогодні їде зі мною на Контрактову, здається, не поспішає на свої заняття і не бажає мене відпускати.

— Бодю, я мушу йти. Через п’ять хвилин дзвінок.

Він неохоче відпускає мене і я стрімголов перетинаю плошу, не дивлячись по боках. Чорний БМВ вилітає із-за будівлі перед навчальним корпусом так раптово, що я тільки в останній момент помічаю його. Автомобіль вищить гальмами і зупиняється за кілька сантиметрів від мене. Вікно з боку водія повзе вниз, і я чую потік нецензурної лайки на свою адресу.

— Куди преш? Жити набридло? От зараз вийду і надеру тобі дупу.

Я бурмочу вибачення і біжу далі, мимохідь кинувши погляд на авто і водія. Машина така сама, як в Ігоря, але я не впевнена, бо погано розбираюся в марках. За кермом здоровий голомозий бугай, вигляд якого не залишає жодних сумнівів: вийде і надере, і нічого йому за це не буде. Тому я вирішую вибачитися і зникнути з місця пригоди.