Читати книгу - "Арюмор, Аліна Скінтей"

Ночувати в будинку Роріксона було для Левіною дивно, особливо після розповідей про давній гримуар, який роками був набагато старший навіть за самого Владислава. Те, що книга містила могутню зброю, зайве підтверджувало слова провідника, який навідувався до Яни, чи то Яна самостійно входила в його вимір. Суцільна картина помаленьку складалася, а отримана інформація доповнювала й підтверджувала настрій Левіної, яка буквально загорілася світом, який приховувався весь час за ширмою.

Не було більше місцю страху, тільки бажання покарати тих, хто став причетним до її страждань. Родинна прикраса, яка дозволяла бачити істину сутність істот, слугувала захисним амулетом. Ні сутінковий мисливець, ні альв, не бажали втрачати підвіску, а доки Яна володіла нею, їй ніхто не міг зашкодити. Це Яна зрозуміла, коли звільнений перевертень на неї напав.

— Отже ти поділився інформацією про гримуар, назва якої така ж як в підвіски. Чи навпаки. Ти хочеш звільнити клинок?

Снідати в компанії лісового духа та напівкровки було цього ранку для Яни майже нормальним.

— Ніякім разі, — заперечив Владислав. — Підвіска послужила б мені чудовим доповненням до моїх здібностей, — зауважив сутінковий мисливець. — Відстежувати правопорушників  в сліпу, не надто зручно.

— Чи не ти говорив, що ключ не може потрапити в погані руки? Якщо так станеться, що в тебе відберуть ключ і книгу. Що тоді?

— Той володітиме неймовірною могутністю, — сказав Сильвестр й потягнувся рукою до своїх збитих рогів. — Клинок наділяє володаря силою. Вистояти проти клинка не можливо.

— Тоді я знищу ключ, — спокійно вимовив Роріксон, як щось буденне.

— Ти, здається, мене не розчув, — Яна відставила порожню чашку. — Якщо в тебе відберуть ключ, як ти його знищиш якщо клинок вже буде звільнений.

— Коли підвіска Арюмор буде в мене, я збираюся прив’язати його до себе.

— Ти збожеволів? — пак різко встав із-за столу, впираючись в нього долонями. — Це самогубство!

— Це запасний варіант на той випадок, якщо я його втрачу. Я досить довго прожив, тому й померти не шкода, — Владислав всміхається і від його посмішки Яні стає не добре.

Левіна шумно втягує ніздрями повітря, пригадуючи вчорашні розмови та випадкові дотики сутінкового мисливця. Минув короткий проміжок часу з моменту їхнього знайомства, але Яна могла з впевненістю сказати, що напівкровка їй симпатизує. Це відчуття симпатії лякало Яну більше, ніж весь всесвіт істот.

— Ти сказав, що будеш мене тренувати, тому, що я тобі потрібна. Уточнюю, тобі потрібна я, чи підвіска?

Владислав підводиться, клацає пальцями й сніданок зникає зі столу, мов його й не було. Він виважено дивиться на смертну дівчину, ледь посміхаючись.

— І те, і те. Така відповідь влаштує?

Яна червоніє під натиском його погляду, відчуває як температура її тіла значно підвищилась.

— В чому заклечається тренування?

— Для початку визначимо що ж в тобі сидить. Те, що ти продемонструвала в будинку своєї тітки не є нормальним для смертної людини. Тому почнемо саме з цього, можливо це дасть відповідь й на те, чому моя сила при контакті з тобою збільшується.

***

Яна та Владислав стояли на горищі, яке було схожу на пильну комірчину із покинутими речами. Купа коробок, стелажів із книгами, валізами які були наповнені різним старим брухтом. Останнє Яна взагалі не розуміла, навіщо Владиславу зберігати глиняні горщики, тарілки та решту речей побуту давньої культури.

— Розпочнемо з твого резерву, — коментує Роріксон починаючи порпатися в тих самих валізах, розкриваючи їх одна за одною. — Ось, — він дістає надколоту глиняну тарілку, яка зовні вкрита буквально дитячими недбалими малюнками квітів. Роріксон ставить тарілку на одну із коробок, яка слугувала скоріше для зручності, як підставка.

— І що ця тарілка робить? — Яна не приховувала свою огиду.

— Тобі достатньо взятися за бокові стінки, обома долонями. Вона допоможе спрямувати енергію. Від наповнення залежатиме твій резерв.

— Резерв чого?! Магії, чи це життєвий резерв?

— Магії. Твій життєвий резерв не озброєним оком помітний, і саме він приманює істот.

— Просто взятися долонями? — уточнює Левіна.

— Так.

Яна береться руками за глиняну тарілку, відчуваючи частинки пилу на шкірі. Вона морщить носа від неприємності дотику, але уважно дивиться на посудину.

— Нічого не відбувається.

— Наберися терпіння.

Очі Владислава округлюються, коли на дні посудини з’являється полум’яно-бордова рідка суспензія, яка повільним вихором починала заповнювати тарілку.  Глибина посудини була не більше семи сантиметрів, та з кожною хвилиною суспензія повільно вкривала дно, а потім й стінки посудини.

— Що це?

Коли суспензія заповнила тарілку до самих країв й готова була вже пролитися, Владислав різко смикає Яну за руки, змушуючи її відпустити посудину. Глиняна тарілка  прокидається на підлогу розбиваючись, від чого Левіна здивовано охкає, не стримуючи емоцій.