Читати книгу - "Роман крізь час, Люсі Лі "

Маша 

Вже сидячи у поїзді, почала сумніватися у правильності свого вчинку. Адже з Максимом я так нормально і не поговорила. Втекла, навіть не давши йому шансу щось мені пояснити. Бездумно повірила якимсь фотокарткам, що надіслали мені з невідомого номеру?

Та і звідки у цього невідомого мій номер телефону? Якось все дуже підозріло виходить. Якось дуже легко Максим був пійманий на зраді, а чи зраді? Чому ця брюнетка так відкрито заявилася до Максима. Бо якщо вони дійсно коханці, то навряд чи їхня зустріч відбувалася б при моєї присутності. Більше все що відбулося учора, та ці фотокартки були схожі на якийсь жахливий розіграш. Здавалося що ця брюнетка навмисно підставила все так, щоб я почала себе накручувати. 

І чим більше я розмірковувала над, тим, як все вчора відбулося тим більше я розуміла, що все це могло бути підлаштовано. Та я вже зібрала свої речі, прийняла рішення тому здається шляху назад немає. Тим паче що Максим вже давно вдома, і напевно помітив мою відсутність. Це важко не помітити. Та щось я не чую, щоб мій телефон розривала від дзвінків. 

Тяжко видихнувши, вирішую все-таки глянути на екран свого смартфона, може він все-таки телефонував, а я не чула? Та першого ж погляду було достатньо щоб я згадала, що сама відправила всі його номери до чорного списку. 

От трясця. 

Добре, ми вже з'ясували що додзвонитись він не міг, але навіть якщо його номер в чорному списку, я все одно побачу якщо він дзвонив. 

Та коли витягую телефон з сумки із розпачем розумію що він повністю розряджений. А зарядне я похапцем залишила на тумбочці у спальні.

Тепер, якби Максим навіть і хотів, він не зможе до мене додзвониться. 

Десь о дванадцятій ночі, я відчула дикий голод, і це закономірно, бо вдома я нормально не поїла. Та так поспішала збігти від власного нареченого, що навіть їжі із собою не прихопила. А їхати мені, ще що найменше добу.

Тому першим моїм рішенням було попри пізню годину вийти на наступній станції, і прикупити собі чогось їстівного в дорогу. На кожній зупинці працюють цілодобові магазини тому з голоду не помру. З цими думками, спершись об стіну почала дрімати, чекаючи на наступну зупинку. 

Чому не лягла на койку, тому що недуже довіряла своїм сусідам по купе. 

Хоч вагон був і спальний, але мені не пощастило з сусідами, тому і поринати в глибокий сон я не поспішала. Зі мною в купе їхало ще два чоловіки дуже неприємної зовнішності. Одна надія, що їхати їм ближче і незабаром я їх не побачу, а поки що дозволити собі лягти й розслабитися не могла.

Через пів години, поїзд нарешті здійснив довгоочікувану зупинку і я радісно прихопивши дрібні гроші рвонула до цілодобового магазину, щоб прикупити чогось їстівного. Інакше, прилиплий, до хребта, шлунок вже видавав занадто непристойні звуки, чим привертав зайву увагу моїх «дорогих» сусідів. 

Купивши упакованих бутербродів, чипсів і смажених пиріжків, щаслива ввалилася у купе, де на мене чекав черговий неприємний сюрприз у вигляді зниклих сусідів і моїх сумок з речами та документами. 

У мене аж пиріжки випали з рук від шоку. 

Не вагаючись, вмить вилетіла на вулицю, сподіваючись наздогнати безсовісних злодіїв, щоб відібрати своє майно. Звісно не зрозуміло на що я розраховувала. Бо поки я металася вокзалом, шукаючи викрадачів мій поїзд спокійнісінько собі рушив з місця у призначений час.

І ось я одна — одненька, сиджу на вокзалі невідомого мені передмістя. Без документів, грошей і теплого одягу. Голодна і змерзла. 

Єдине що мені залишалося та і на що вистачало моїх сил, це сидячи на лаві гірко плакати. Чим я із захопленням і зайнялася, захлинаючись від ридань без сорому на весь пустельний пірон.

– І чому жінки такі дурепи, — чую над собою низький глузливий голос. 

– Тимофію! – підскочивши з місця, кидаюся йому на шию. Темний неохоче обіймає мене у відповідь, а я продовжую плакати вже від щастя, безсоромно заливаючи сльозами його одяг.

– Ну все, вистачить тут вогкість розводити, – по дружньому плескає мене по спині. – Макс там уже сума сходить, чекаючи коли йому повернуть його кохану наречену. 

– Він чекає? - підіймаю на Темного повні сліз та надії очі.

– Ну звісно, — роздратовано пирхає. – І якщо я тебе сьогодні не привезу до нього, він з'їсть мене з потрохами. 

Від цих слів, що ніби теплим медом розлилися по моєму тілу, я розпливаюся в щасливій усмішці.

Чекає. Шукав. Хвилюється. Значіть не байдужа я йому. Так можливо коли ми з ним поговоримо і все з'ясуємо, я пошкодую про свій спонтанний вчинок. Але спершу я неодмінно з'ясую що це за фото, і нахабна брюнетка з якою він на них. 

До міста, на позашляховику Тима, ми дістаємося дуже швидко. І як не намагалася випитати у Темного хоч якусь інформацію, що це за жінка яка приходила до Максима учора, чоловік всю дорогу мовчав відкрито ігноруючи мої спроби допиту. Ось же зараза. 

І лише в кінці, коли ми нарешті під'їхали до елітної багатоповерхівки, повідомив, що всі відповіді на бентежливі питання я зможу отримати від свого майбутнього чоловіка.

Ну звісно, хай тільки спробує відкараскатись.

Коли я з'являюся на порозі квартири Максима, мій майбутній чоловік одразу захоплює мене у свої палкі обійми. 

Так ми мовчки простояли декілька хвилин. Я обійнявши його у відповідь із задоволенням вдихаю його п'янкий запах, і знову плачу. Але вже від того що розумію наскільки сильно я люблю цього чоловіка. 

Коли Максим мене нарешті відпускає, ми вирішуємо повечеряти о другій годині ночі. Ну а що? Я ж так і не встигла щось перекусити, а свою здобич залишила у поїзді, коли побачила що мене обікрали. 

Максим сказав що речі й документи то наживне, найголовніше що я в безпеці та ми разом. 

І це дійсно так. 

– Так ти мені розповіси що то за краля приходила до тебе вчора? - питально заглядаю коханому в очі.

– Звісно люба, я тобі все розповім та навіть більше, — бере мою долоню до своїх рук і ніжно цілує, а в мене мурахи по шкірі від цього дотику.