Читати книгу - "Тринадцята казка"

вочевидь, особою відлюдькуватою, тому відомостей про дату й обставини його зникнення віднайти не вдалося. Однак ретельна і сумлінна робота, що її провів такий собі містер Ломакс від імені спадкоємців (двох племінниць), дозволила належним чином дотриматись всіх необхідних формальностей. Сам маєток являв собою чималу цінність, щоправда, дещо зменшену після пожежі, яка там трапилася і в результаті якої він став непридатним для проживання. З усім цим ви самі зможете ознайомитися, оскільки я надсилаю вам копії відповідних документів.

Ви побачите, що правозаступник сам розписався від імені однієї зі спадкоємиць. Це є звичним для ситуації, коли бенефіціар[7] через якусь причину (наприклад, хворобу чи фізичну ваду) неспроможний вести власні справи.

Прискіпливу увагу приділив я підписові другої спадкоємиці. Прочитати його було майже неможливо, але врешті-решт мені вдалося ці закарлючки розшифрувати. Чи нема тут якоїсь таємниці? Чи не це, бува, зацікавило вас у цій справі?

Не бійтеся! Я людина надзвичайно розважлива й обачна. Перекажіть батькові, нехай зробить суттєву знижку на свою «Justitiae Naturalis Principia» — і я мовчатиму як риба!

Ваш покірний слуга Вільям Генрі Кедволадр

Я відразу ж зазирнула у кінець чіткої копії, що її прислав мені професор Кедволадр. Ось місце для підписів племінниць Чарлі Енджелфілда. Як і зазначав професор, за Еммеліну розписався містер Ломакс. Це свідчило принаймні про те, що вона лишилася живою після пожежі. А у другому рядку — ім’я, яке я й сподівалася там знайти: Віда Вінтер. А після нього в дужках: раніш відома як Аделіна Марш.

Ось і маємо доказ.

Віда Вінтер була Аделіною Марш.

Отже, вона сказала мені правду.

Із цією думкою я й пішла до бібліотеки на чергове інтерв’ю.

* * *

Першу добу Аделіна й Еммеліна провели у своїй кімнаті. Між Хазяйкою та Джоном-копачем існувала мовчазна домовленість: ставитися до дівчат так, наче вони одужують після тяжкої хвороби. У певному розумінні так воно й було. Їм завдано травми. Тепер вони лежали в ліжку, впершись одна в одну носами й поїдаючи одна одну очима. Мовчки. Без єдиного слова. Без єдиної посмішки. Кліпаючи в унісон. І в результаті такого взаємопроникнення, досягнутого завдяки невпинному взаємному спогляданню, яке тривало цілу добу, зв’язок між ними відновився. Інакше кажучи, загоївся. Але на ньому, як і на всякій загоєній рані, лишився шрам.

А тим часом Хазяйка перебувала у стані сум’яття, не відаючи, що трапилося з Естер.

Джон, не бажаючи руйнувати її доброго враження про гувернантку, помовкував, але його мовчанка лише заохочувала бабцю до міркування вголос.

— Невже ж вона не сказала лікареві, куди поїде, га? — з нещасним виразом на обличчі мовила стара. — Доведеться спитати в нього, коли ж вона збирається повернутися.

Тут Джон змушений був утрутитися.

— Не здумай питатися в нього, куди поділася Естер! Ні про що не питай його взагалі! Я гадаю, що ми його тут більше не побачимо.

Місіс Дюн відвернулася й насупилася. Що з усіма сталося? Чому пішла Естер? Чому Джон такий сердитий? А лікар — чому він сюди більше не прийде?.. Відбувалося щось, чого вона не могла збагнути. Останніми днями дедалі частіше приходило до місіс Дюн відчуття, що у світі коїться щось не те. Вона зі здивуванням помічала, що довгі години минають, не лишаючи жодного сліду в її пам’яті. Те, що мало значення для інших, не мало жодної ваги для неї. А коли ж вона, намагаючись хоч щось зрозуміти, ставила запитання, в очах людей з’являвся якийсь дивовижний вираз, що його вони відразу ж намагалися приховати. Так. І справді відбувалося щось химерне. І відсутність Естер була лише частиною цього.

Джон, хоча і співчував Хазяйці в її нещасті, сприйняв відсутність Естер із полегшенням. Здавалося, її від’їзд зняв з нього якийсь тягар. Тепер він вільніше заходив до будинку, а вечорами сидів у кухні з Хазяйкою довше, ніж раніш. На його думку, втрата Естер — ніяка не втрата. (Хоча заради справедливості слід сказати, що саме гувернантка спонукала Джона знову взятися за класичний сад; але зробила вона це настільки тонко, виважено й непомітно, що він був абсолютно певен: це цілком і повністю його власна заслуга.) Збагнувши, що гувернантка вже ніколи не повернеться, Джон знайшов у сараї свої чоботи і сів начищати їх біля печі, закинувши ноги на стіл. Бо хто ж тепер посміє йому хоч слово сказати?

А що ж Чарлі? Його несамовита лють, схоже, поволі змінювалася змореною згорьованістю. Він час від часу шаркав по підлозі; приклавши вухо до дверей, можна було почути, як він безсило ридає, наче мала дитина. Може, аура Естер мимохіть, крізь замкнені двері впливала й на нього, стримуючи найгірші прояви його розпачу? Хтозна, все могло бути.

На відсутність Естер відреагували не лише люди. Будинок теж відреагував, причому миттєво. По-перше, скрізь запанувала давно забута тиша. У коридорах і на сходах вже не чулося гупання моторних ніжок Естер. Припинився також стукіт на горищі: майстер цілком резонно припустив, що оскільки ніхто вже не буде тицяти Чарлі під носа рахунки до сплати, то й грошей за свою роботу він, покрівельник, не побачить. Тож майстер зібрав свої інструменти і пішов, повернувшись лише один раз, щоб забрати драбину. Більше його ніхто не бачив.

І в перший же день тиші, коли почало здаватися, що її ніщо ніколи не переривало, будинок узявся за своє старе заняття: він продовжив занепадати. Спочатку — помаленьку: з усіх закутків, з кожного предмета в домі почав виповзати бруд. Усі поверхні, наче крізь пори, виділяли пил. Вікна ніби самі вкривали себе першим тонким шаром сажі. Розклад прибирань, що його склала місіс Дюн, спочатку похитнувся, а потім і геть розвалився. Внутрішня природа Енджелфілду почала брати своє. І знову настав час, коли в домі стало неможливо взяти щось до рук, не відчувши при цьому липкого бруду на пальцях.

Предмети теж швидко повернулися до старих звичок. Першими пішли у мандри ключі. Буквально за добу вони повискакували із замкових шпарин та залізних кілець, що тримали їх докупи, і згуртувалися в безладну запорошену компанію у заглибині під відірваною дошкою в підлозі. Срібні канделябри, і досі зберігаючи блиск, якого надала їм Естер, перемістилися з полиці над каміном до стосу скарбів, що його нагромадила під своїм ліжком Еммеліна. Книжки полишили свої місця на полицях і перебігли нагору, де спочили в кутках і під диванами. Штори знову взяли звичку самі себе зашторювати. Навіть меблі — і ті сповна скористалися знову набутою свободою пересування: то