Читати книгу - "Драконяча відьма, Настуся Соловейко"

Я лише кивнула. Ну і задачка! Цей чорноволосий драконоборець виглядав так, наче сам наївся артефактів-перевіряльщиків. Лице його і зелені очі не видавали жодних емоцій.

Немов читаючи мої думки, Айван широко посміхнувся.

– Що ж, працюй. – проговорив він.

– Зачекай! – крикнула.

– Не знаю, чи вийде в мене сьогодні щось, після того… – я запнулася, побачивши, як жовті очі спалахнули гнівом.

Що я такого сказала?

– Та в будь-якому разі – мені потрібен мій провідник! – закінчила.

– Справді? – чоловік примружив очі.

– Так, справді. Я не сама сильна відьма на світі, а провідник дозволяє мені витрачати менше з власного резерву.

Рудоволосий вагався, та все ж таки, смикнув чорний ланцюжок, що висів в нього на шиї й витягнувши його наверх, торкнувся круглого медальйона, той відкрився і я побачила свою синю нитку.

– Бери. – простягнув її мені Айван.

Сховавши медальйон, він повернувся до мого охоронця.

– Відповідаєш за неї головою, Вейрен.

– Так, мій Лерде.

Я дивилася на широку спину драконоборця і думала яке б таке зварити зілля, щоб воно пахло як укріплююче, а ефект мало наче сонне? Це взагалі можливо?

Насправді зілля й притирки з кремами – це була єдина царина де мені все давалося напрочуд легко.

Якщо приспати цих милих кровожерливих чоловіків, то можна і втікти.

Я повернулася до Вейрена.

– Що ж, для укріплюючого зілля мені знадобиться: равва, кмит, туголов, скрит і печник. Все це я тут бачу, можу починати?

Чоловік мовчки кивнув. От і порозумілися!

Оскільки я була неабияка знесилена, то і зілля варила набагато довше, аніж зазвичай. Якби не провідник, навряд чи б змогла його довести до потрібної кондиції.

Коли закінчила, за вікном вже стало темно. Я буквально валилася з ніг від втоми.

Розливши настій по баночках впала на стілець, що стояв біля столу.

– Готово. Я можу бути вільна?

– Вільна ти зможеш бути тільки коли помреш, відьмо, та й те, дивлячись як.  – тихо проговорив чоловік і в мене сироти виступили на шкірі від його тону.

– Провідник! – він простягнув руку і я віддала нитку – Пішли.

Привівши мене до кімнати, він заштовхнув мене в середину з такою силою, що я впала на коліна і проїхалася долонями по голому камінню, здерши шкіру.

– На добраніч, Лердо!

Двері гримнули, клацнув замок. Важкі кроки поступово віддалялися, а потім і зовсім стихли.

– Та що в них не так з цією Лердою і дамою! – зло проговорила.

– Галантний чоловік, нічого не скажеш! – зашипів Холодний.

Я піднялася.

– Як день пройшов? – спитав Черепус. – Начебто, я не відчував, що тебе підвісили за шкірку і тицяють розпеченими кочергами.

– Дуже смішно, Черепус!

Я розказала Холодному про все. Потім принесли вечерю і поївши, ми лягли спати.

Минув щонайменше тиждень, Айвана я не бачила. Забирав і повертав мене назад Вейрен. Цей чоловік лякав мене. Я помічала як роздуваються його ніздрі, коли він думав, що я на нього не дивлюсь.

Що це з ним?

Час від часу ми спускалися до печер і я саджала або ж зривала потрібні трави. Поступово знайшла дві рослини, які були дуже схожими, проте, якщо поміняти їх місцями ефект укріплюючого зілля стане трохи іншим, воно все ще буде цілющим, та для цього зцілення потрібен буде сон. Міцний сон. От тільки, чи не покажуть артефакти мій обман? А Вейрен?

Я вирішила поки що не ризикувати. Треба приспати його пильність, нехай повірить в те, що я настільки їх боюсь, що мені й на думку не спаде щось утнути.

Резерв повністю відновився за три дні, що було дуже дивно, враховуючи обставини.

Вечорами ми з Черепусом розважалися тим, що я намагалася шпилькою для волосся відкрити замок на його клітці. Одного разу мені майже вдалося, та моє приладдя зламалося, а Бетсі нових шпильок поки що не принесла.

Минуло ще два дні, і я вже почала думати, що мені дадуть спокій, та ні.

Я сиділа біля вікна спостерігаючи, як драконоборці під наглядом високого чоловіка з ледь помітною сивиною у червоному волоссі, калічать себе. Тепер я відмічала, що їхні рани затягуються вже через кілька годин. Значить, зілля вони п’ють.

– Сильніше, не бий як дівчина, Роан! Руку вище, Ліам, ти й від Драна так бігти будеш, Рен? – кричав драконоборець.

Двері відчинилися і я побачила на порозі Бетсі.

– Лерд на тебе чекає, відьмо, ворушись!

Зістрибнула з підвіконня і помахавши Холодному, пішла за служницею.

Серце заторохтіло у грудях. А що, як цього разу він не зупиниться?

Бетсі постукала у важкі двері й отримавши дозвіл, заштовхнула мене всередину.

Та що ж таке!

– Послухай, Айване, – процідила я крізь зуби – накажи своїм людям перестати жбурляти мене, наче я якась річ! – зло втупилася у ненависне обличчя.

Рудоволосий стенув плечима.

– Не думаю, що це допоможе – вони тебе ненавидять.

– Я їм нічого поганого не зробила, як і тобі! Власне, я вам допомагаю! Можна хоча б не намагатися мене скалічити!

– Ти – відьма. – вперто проговорив він, наче це пояснювало все.

– Дуже добре, що ти хочеш від мене сьогодні?

– Те саме, що і минулого разу.

Він скинув з себе темно-синій дублет, залишившись у чорній сорочці та широких штанах. Підійшовши до крісла, всівся в нього.

– Ходи сюди! – чоловік недвозначно похлопав себе по коліну.

– А не можна це робити якось без того, щоб мене торкатись?!

– Ні, не можна. Не заставляй мене за тобою ганятись, все одно результат буде таким самим, що і минулого разу.

Я гарячково перебирала варіанти в голові. Черепус казав, що я повинна якось його розговорити, залізти до нього під шкіру. Та як це зробити? Зараз він просто викачає з мене магію і все. І знову відправить сидіти у кімнаті!

Раптово, в голову прийшла ідея.

– Минулого разу ти мало мене не вбив, тож… тож, я хочу компенсацію!