Читати книгу - "Як завоювати сніжну відьму. Академія Торенвес, Марго Вольська"

Завмерши посеред кімнати, я все ніяк не могла визначитись, що ж мені робити далі. Лишитись? Чи краще втекти, доки Есмонд не побачив мене тут, зачинитись в своїй кімнаті і прикинутись сплячою? Другий варіант здавався дуже простим для реалізації. Принаймні, так я хоча б продовжувала створювати ілюзію контролю над ситуацією.

Коли мені на плечі опустились долоні демона, стало зрозуміло, що втікати нема сенсу, він все одно мене вже… Спіймав. Я важко видихнула і спитала охриплим голосом:

– Нащо це все?

– Всього лиш хочу тебе порадувати.

Він провів китичкою хвоста по моїх пальцях, тоді окреслив зап’ясток, піднявся вище, до згину ліктя. Крізь тонку тканину рукава сукні все відчувалось так само гостро, як і коли він торкався безпосередньо моєї шкіри, і тілом розлилось приємне відчуття тепла. Одразу ж стало соромно: я леді, я не повинна нічого такого відчувати!

Мама все дитинство і юність навчала мене бути максимально стриманою з чоловіками, розповідала, які небезпеки можуть чигати на молоду привабливу дівчину. Я ж лишалась з хлопцями холодна в першу чергу тому, що мусила від них захищатись, як від своїх ворогів. Ніхто не впадав за мною, як за Алісою, бо завдяки батькам я крутилась в оточенні магів, а сама була нездарою.

Тепер все змінилось. У мене з’явився і дар, і прихильник. Аж двоє. Обидва демони, тільки з одним я постійно трималась насторожі, а з другим забувала про те, що у мене є якась стриманість і здоровий глузд. Есмонд вмів зводити з розуму.

Одна його долоня ковзнула по моєму плечі, змістилась до ліктя, а тоді зіслизнула на талію. Він обійняв мене, притискаючи спиною до своїх грудей, і прошепотів на вухо:

– Ти дуже втомилась, тобі потрібні позитивні емоції і смачна їжа для відновлення енергії. Крім того, я відчуваю себе трохи винним через те, що відправив до студентів, не попередивши, що треба просто змусити їх сидіти на місці, не більше.

– Мені навіть сподобалось викладати.

– Правда?

– Так, – кивнула я, хоча сама від себе такого не чекала. – Правда. Це було цікаво. Крім того, я ніби відчула себе… Сильною. Здатною гори звернути.

– Це означає, що ти хочеш продовжити викладати?

– Не зараз.

– А в цілому?

– Так, – зізналась я. – Мені сподобалось. Я взагалі любила навчатись, мені подобалась академія Торенвес… Попри все. Попри те, що я там не зустрічала нікого, хто ставився б до мене нормально, ну, крім Аліси, але ж вона сестра, і ми разом приходили, і Розанни – але вона на індивідуальному графіку. Мені це подобається. Але кожного разу, як я опиняюсь в академії, у мене вперто виникає відчуття, що я краду чиєсь місце.

– Ти займаєш своє власне, – твердо промовив Есмонд. – І не варто забивати голову такими дурницями. Чуже місце! Важко вигадати людину, що мала б більш… Своє місце в академії, ніж ти. В тебе унікальний дар і надзвичайне вміння ловити інформацію на льоту.

– Я відстаю від усіх! Навіть від першокурсників!

– Поки що. Крім того, мені здається, перший курс ти вже наздогнала.

Я кивнула. Хай там як, а сьогодні знову називати себе нездарою не хотілось.

– Гаразд, – Есмонд неохоче ослабив обійми. – Тобі обов’язково треба поїсти. Ти повинна відновити сили.

Він відсунув для мене стілець, пропонуючи сісти. Сам влаштувався навпроти, абсолютно розслаблений. Порізав соковитий стейк, що лежав на великій тарілці, і підсунув її до мене.

– Бери, – звелів Есмонд. – Це дуже смачно. Особливий демонічний рецепт, присягаюсь, ти такого ще ніколи не пробувала.

Я обережно простягнула руку з виделкою, підчепила шматочок і переклала собі на тарілку. Відрізала трошки, поклала до рота, прожувала і аж замружилась від задоволення. Стейк був просто надзвичайним, м’ясо буквально тануло у роті.

– О, святі стихії, – прошепотіла я. – Це неймовірно. Але як це готують? Що такого особливого і демонічного в рецепті?

– Для приготування цього м’яса використовується вогонь Безодні.

– Ого, – вражено прошепотіла я. – Наскільки я пам’ятаю, його температура…

– Так, значно вища за звичайну температуру вогню. В тому і суть. Демони знають, як смачно готувати, особливо м’ясо. Тобі подобається?

– Дуже. Це просто надзвичайно. Дякую, що приготував таку смачну вечерю! – вигукнула я. – І взагалі за цю вечерю… Дякую.

Есмонд всміхнувся. Він перегнувся до мене через весь стіл, спіймав мене за руку і ніжно стиснув мої пальці.

– Їж, – звелів тоді, – і не думай, що зможеш відкрутитись від мене лише одним шматочком м’яса. Тобі потрібні сили. Моя сніжна відьма має бути не тільки найталановитішою і найкрасивішою на світі, а й найздоровішою. Давай-давай.

Прозвучало це дуже неоднозначно, і я майже одразу зашарілась, не в силах взяти гору над своїми емоціями. Його сніжна відьма… Це був такий комплімент з його боку, зачин наших майбутніх стосунків? Чи він дивиться на мене, мов на той шматок яловичини, корисний ресурс, який колись можна буде застосувати?

Як мені хотілось, щоб правильним виявився саме перший варіант! Не розчаровуватись у Есмонді, а бути поруч з ним довго-довго!