Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"

— Я думала, земені не цікавлять такі речі, — буркнула дівчина.

— Його дружина земені. А він каелець і переймається, чому ти їздила без супроводу. До речі… а що ти там учора робила?

Ханна задерла обличчя до неба й заплющила очі.

— Мені закортіло покататися. Найкращі прогулянки, коли погода змінюється. Тоді в полях нікого немає.

— А ти не дістанеш на горіхи за те, що не ночувала в монастирі?

— Я зголосилася привезти свіжої води. Берегиня радітиме, що їй не доведеться повідомляти моєму батькові, що його донька загинула під час хуртовини.

— А твої подруги? Чому вони не поїхали з тобою?

Ханна прикипіла поглядом до білого небокраю.

— Для них це лише гра. Дитяча забавка з перевдяганням, нагода побути сміливими. А для мене… — Дівчина стенула плечима.

Виживання. У Ханні було щось відлюдницьке. Ніна не намагалася навіть удати, що розуміє її. Вона полюбляла товариство, галас, вибухи сміху в багатолюдних кімнатах. А як почувається така дівчина? Вона назавжди застрягла в пастці монастиря під невтомним наглядом сестер і вимушена щодня вдавати благочестиву фієрданську жінку? Сама думка про це гнітила. Однак Ханнине життя в монастирі робило її цінним джерелом інформації про фабрику. Нехай вона лише послушниця, але мусила знати, для чого Джерельниці підіймаються на гору.

— Поїдь із нами ще трохи, — запропонувала Ніна дівчині, улаштувавшись на спині власного коня.

Схоже було, наче Ханні понад усе хочеться майнути геть, та Зенік знала, що дівчина не наважиться образити її, адже розпачливо потребує, щоб вона тримала язика за зубами.

— Ну ж бо, — м’яко підбадьорила Ніна. — Я тебе не затримуватиму.

Вони рушили помірним кроком, а Адрік залишився позаду, тягнучи сани.

— До речі, скільки тобі років? — поцікавилася Ніна.

Ханна зчепила зуби, її обличчя чітко вимальовувалося на тлі сріблястого неба.

— Дев’ятнадцять. І так, для послушниці я вже застара.

Отже, Ніна не помилилася: вони майже однолітки.

— Ти не готова давати обітницю. — Хана різко смикнула головою. — Але й додому повернутися не можеш. — Знову похитала головою. — То що ж робити?

Дівчина не відповіла, утупившись поглядом у сніг. Говорити їй не хотілося, а може, вона відчувала, що вже й так забагато вибовкала.

Ніна глипнула на неї краєм ока.

— Бачу, як тобі кортить востаннє помчати вперед, перш ніж настане час повертатися до монастиря.

— Це так упадає в око?

— Я бачу, як ти прикипіла поглядом до горизонту і як тримаєш віжки. — Дівчина трохи повагалася й додала: — Аби щось добре вдавати, необхідно бодай трошечки самому повірити у власну брехню. Акторське мистецтво починається з тіла. Якщо хочеш когось у чомусь переконати, слід почати з рухів власного тіла. Воно розповідає тисячі історій, а ти ще й рота розтулити не встигла.

— І що за історії я розповідаю?

— Упевнена, що хочеш це знати? — Одна річ — бачити когось наскрізь. І геть інша — розповідати йому про це.

— Шквар! — кинула Ханна, однак руками міцно стиснула віжки.

— Ти сильна, але боїшся, що інші дізнаються про це, тому весь час намагаєшся бути непомітнішою. Розслабляєшся лише тоді, коли гадаєш, що тебе ніхто не бачить. І тоді… — Ніна простягнула руку й поплескала дівчину по стегну. — …тоді ти просто розкішна.

Ханна насторожено зиркнула на неї.

— Я знаю, який маю вигляд.

«Справді?» Ніні аж свербіло розповісти дівчині, що варто їй неспішним кроком увійти до Ос Альти зі своїми стовісімдесятисантиметровим зростом, волоссям кольору вимочених у полуничному сиропі каштанів та мідними очима, і тисячі равканських підлесників негайно візьмуться складати оди її красі. І Ніна буде першою з них. Та ці слова породили б чимало запитань. Утім принаймні дещо вона могла сказати.

— Я нікому про тебе не розповім.

Ханнин погляд узявся кригою.

— Чому? Ти б отримала винагороду. За інформацію про гришників платять сріблом. З чого це ти така добренька?

«Я не добренька. Я намагаюся заслужити твою довіру. Але не посилатиму тебе на смерть, якщо зможу цьому якось запобігти».

— Тому що ти впала мені як сніг на голову й урятувала життя, а могла просто проїхати повз, — пояснила Ніна, а тоді наважилася додати: — І тому що я не вірю, наче твоя гришницька сила перетворює тебе на лиходійку.

— Це гріх, — просичала Ханна. — Це отрута. Якби я могла її позбутися, то так би й зробила.

— Розумію, — відповіла дівчина попри те, що кожна її клітина прагнула заперечити. — Але ти не можеш цього зробити. Тож питання в тім, чи хочеш ти ненавидіти себе й наражатися на чималу небезпеку, чи прийняти те, що живе в тобі, і навчитися його контролювати.

«Або й узагалі покинути цю забуту всіма Святими країну».

— А що, як… я лише зміцню цю силу?

— Не думаю, що це так працює, — зізналася Ніна. — Але точно знаю, що гришники хворіють, якщо не користуються своєю силою.

Ханна проковтнула клубок у горлі.

— Мені подобається нею користуватися. Щоразу ненавиджу себе за це, але просто не можу зупинитися.

— Є люди, — обережно повела далі Ніна, — котрі вірять, що така сила — дар Джела, а не якесь прокляття.

— Про таке шепочуться єретики та язичники. — Коли Ніна не відповіла, дівчина повела далі: — Ти не розповідала мені, що сталося з твоєю сестрою.

— Вона навчилася стримувати свою силу і знайшла власне щастя. Тепер вона одружена й живе на кордоні з Равкою зі своїм чоловіком-красенем.

— Серйозно?

«Ні, не серйозно. Якби я мала сестру, вона була б Серцетлумачницею й воювала б проти вашої безграмотної короткозорої влади».

— Так, — збрехала Ніна. — Я пам’ятаю чимало з того, чому її вчили. Батьки тоді непокоїлися, що я теж нездужаю на цю приховану… недугу, тож я навчалася разом із сестрою. Я могла б і тебе навчити контролювати свою силу.

— Навіщо тобі так ризикувати?

«Тому що в процесі я збираюся витягнути з тебе інформацію, а заразом вправити тобі трохи мізків». Кінець кінцем якось їй уже вдалося напоумити одного дурноверхого фієрданця. Можливо, виявиться, що в неї до цього талант.

— Тому що дехто так само допоміг моїй сестрі, — сказала Ніна. — Це найменше, що я можу зробити. Та нам знадобиться привід, щоб зустрічатися в монастирі. Як тобі ідея вивчити земені?

— Мої батьки віддали б перевагу подальшим заняттям керчинською.

— Я не знаю керчинської, — збрехала Ніна.

— Я не хочу бути твоєю боржницею, — запротестувала дівчина.

«Вона боїться своєї сили, — подумала Зенік, — але я можу позбавити її цього страху».

— Ми вигадаємо, як ти зможеш мені віддячити, — запевнила вона.