Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

— Я знаю, знаю, — сказав Кошіль.

— ...зважайте, вони звуть це фермою, хоча я ніколи не бачила, щоб вони працювали фермерами...

Людмила прихилилася до стіни.

— Це десь тут близько, — сказала вона.

— І я так думаю, — сказав Кошіль.

— На що воно схоже, як ви гадаєте?

— ...все, що вам треба, це два шматки скла і мурахи...

— Я не знаю. Як би я міг знати? Але чарівники десь поблизу нього.

— Я не розумію, зачєм ви дбаєте про них, — сказала Дорін, — вони поховали вас заживо лише за те, що ви були мертвим.

Кошіль обернувся на звук коліщат. Дюжина корзин-солдатів вивернула з-за рогу й розгорнула бойовий стрій.

— Вони думали, що діють на краще, — сказав Кошіль. — Люди часто так роблять. Просто вражає, які речі в певний момент скидаються на непогану ідею.

* * *

Новий Смерть розпрямився.

— Або що?

— А.

— Е.

Білл Двері відступив назад, розвернувся і кинувся навтьоки.

Це було, як він дуже добре знав, просте відтягування неминучого. Але хіба ціле життя не є саме цим?

Ніхто й ніколи не втікав від нього після того, як помер. Багато хто намагався зробити це перед смертю, часто з величезною винахідливістю. Але нормальна реакція духа, раптово вирваного з одного світу до іншого, була в надії тинятися поруч. Зрештою, навіщо тікати? Не те щоб вони знали, куди бігти.

Привид Білла Двері знав, куди він біжить.

Кузня Неда Калача була замкнена на ніч, хоча це не становило проблеми. Не живий і не мертвий, дух Білла Двері пірнув крізь стіну. Вогонь став ледь видимим приском, що оселився в горнилі.

Кузня була повна теплого мороку.

Чого в ній не було, так це привида коси.

Білл Двері роззирнувся у відчаї.

— ПИСК?

На балці над ним сиділа маленька постать у чорній мантії. Вона відчайдушно показувала лапкою в куток.

Він побачив чорний держак, що стирчав із купи дрів. Білл Двері спробував підчепити його пальцями, але той був такий же тривкий, як і тінь.

— ВІН СКАЗАВ, ЩО ЗНИЩИТЬ її ДЛЯ МЕНЕ!

Смерть Щурів співчутливо стенув плечима.

Новий Смерть пройшов крізь стіну, тримаючи косу обома руками.

Він насувався на Білла Двері.

Почувся шурхіт. Сірі мантії заливали кузню.

Білл Двері вишкірився від жаху.

Новий Смерть зупинився, театрально рисуючись у жарі горнила.

Він змахнув косою.

Він майже втратив рівновагу.

— Ти не маєш ухилятися!

Білл Двері знову пірнув крізь стіну й важко пострибав через площу. Череп опущений, примарні ноги безшумно торкаються бруківки. Він дістався маленької групи біля годинника.

— НА КОНЯ! ВПЕРЕД!

— Що сталося? Що сталося!

— ЦЕ НЕ СПРАЦЮВАЛО!

Панна Літунка панічно глянула на нього, але поклала безтямну дитину на спину Хропунця й сама залізла позаду неї. Потім Білл Двері з силою опустив руку на кінський бік. Принаймні тут був контакт — Хропунець існував у всіх світах.

— ВПЕРЕД!

Він не роззирався навколо, але рвонув угору дорогою до ферми.

Зброя!

Щось, що він зможе втримати!

Єдина зброя світу не-мертвих була в руках нового Смерті.

Поки Білл Двері біг, він усвідомлював слабке високе клацання. Він глянув униз. Смерть Щурів біг нарівні з ним.

Той підбадьорливо до нього пискнув.

Він загальмував у воротах ферми й метнув себе на стіну. Чулося далеке гуркотіння грози. Крім цього — тиша. Він трохи розслабився й почав обережно скрадатися уздовж стіни до задвірків ферми.

Він побіжно примітив щось металеве. Притулена до стіни там, де чоловіки з села поклали його, коли принесли додому, стояла його коса; не та, яку він так ретельно готував, а та, якою збирав врожай. Із краєм, заточеним лише точилом і ніжністю стебел, але її форма була звична, і він на пробу схопився за неї. Його рука пройшла наскрізь.

— Що далі ти біжиш, то ближче надбігаєш.

Новий Смерть виступив неспішно з тіней.

— Ти мав би це знати, — додав він.

Білл Двері випростався.

— Ми смакуватимемо цим.

— СМАКУВАТИМЕШ?

Новий Смерть насувався. Білл Двері задкував.

— Так. Збутися одного Смерті — це те саме, що завершити мільярди менших життів.

— МЕНШИХ ЖИТТІВ? ЦЕ НЕ ГРА!

Новий Смерть вагався.

— Що таке гра?

Білл Двері відчув крихітну іскру надії.

— Я МІГ БИ ТОБІ ПОКАЗАТИ...

Кінець держака коси прийшовся йому під підборіддям і відкинув його до стіни, де він сповз на землю.

— Ми розпізнали обман. Ми не слухаємо. Жнець не слухає врожаю.

Білл Двері спробував звестися.

Держак коси знову його вдарив.

— Ми не робимо тих самих помилок.

Білл Двері подивився угору. Новий Смерть тримав золотий часомір; верхня колба була порожня. Пейзаж навколо них обох зміщувався, червонів, починав набувати несправжнього вигляду, ніби дійсність, показана з іншого боку...

— Сплив твій Час, пане Білле Двері.

Новий Смерть відкинув свій каптур.

Обличчя під ним не було. Навіть черепа не було.

Лиш безформно закручувався дим між мантією й золотою короною.

Білл Двері звівся на лікті.

— КОРОНА? — його голос бринів від люті. — Я НІКОЛИ НЕ НОСИВ КОРОНИ!

— Ти ніколи не бажав правити.

Смерть відвів косу назад.

А потім до старого Смерті й нового Смерті дійшло, що шипіння плинного часу насправді не припинилося.

Новий Смерть завагався і підняв золоту склянку.

Він потрусив її. Білл Двері глянув у порожній простір під короною. Там був вираз збентеження, хоча насправді не було рис, які б його мали, вираз завис у повітрі сам собою.

Він бачив, як корона повернулася.

Панна Літунка стояла, її руки були розведені на фут, очі заплющені. Між її рук у повітрі завис блідий обрис життєміра, його пісок витікав назовні рікою.

Смерть зумів тільки розібрати на склі тонкий, як павутинка, напис: Рената Літунка. Позбавлений рис вираз обличчя нового Смерті набув граничного збентеження. Він обернувся до Білла Двері:

— Заради ТЕБЕ?

Але Білл Двері вже зводився й випростовувався, як лють королів. Він сягнув рукою позад себе, він рикав, він жив на позичений час, і його рука зімкнулася на косі для врожаю.

Коронований Смерть бачив, як він іде, й звів власну зброю, але, певно, у цілому світі не було нічого, спроможного зупинити зношене лезо, яке гарчало в повітрі, гнів і помста наділили його край гостротою понад всяку міру. Воно пройшло крізь метал без затримки.

— ЖОДНИХ