Читати книгу - "Гіркий сміх"

— Що ви хочете мені сказати? — невдоволено запитав Кольберг.

Біргерсон усміхнувся.

— Може, це й безглуздо, — мовив він, — але саме ввечері я згадав одну річ. Ви ж питали мене про машину, про мого «Морріса», правда? І…

— Питав. І що?

— А от що. Якось, коли ми з молодшим слідчим Стенстремом зробили перерву й просто балакали собі, я розповів йому одну історію. Пам'ятаю, що тоді ми їли яєчню з бурячками. Це моя улюблена їжа, і тепер, коли нам дали святкову вечерю…

Кольберг дивився на співрозмовника лихим поглядом.

— Ви, кажете, розповіли йому одну історію? — перепитав він.

— Ну, швидше розповів про себе самого. Випадок з тих часів, коли я мешкав на Руслягсгатан із своєю…

— Так, так, розповідайте.

— Мешкав із своєю дружиною. Ми мали тільки одну кімнату, і коли я був удома, то завжди нервувався, мене все пригнічувало, дратувало. Я дуже погано спав.

— Ага, — мовив Кольберг.

Йому було жарко, в голові наморочилося. Він відчував спрагу, а ще дужче голод. Крім того, від гнітючого вигляду в'язниці його ще дужче тягло додому.

— От я й виходив вечорами в місто, просто щоб не сидіти вдома, — спокійно, докладно розповідав Біргерсон. — Це було майже двадцять років тому. Я цілі години ходив вулицями, часом навіть цілу ніч. Ні з ким не розмовляв, а просто вештався по місту, щоб мене ніхто не чіпав. Через якийсь час я заспокоювався, звичайно через годину або дві. Але ж треба було чимось забавлятися, щоб не думати про своє невеселе життя, про дім і дружину. От я й знайшов собі розвагу. Щоб дурити самого себе, відганяти від себе неприємні думки.

Кольберг глянув на годинник.

— Так, так, — нетерпляче мовив він. — І що ж ви робили?

— Дивився на машини.

— На машини?

— Еге ж. Ходив вулицями і повз стоянки й дивився на машини. Взагалі я не цікавився машинами, але в такий спосіб вивчив геть усі моделі й марки. За якийсь час я вже знав їх досконало, і це давало мені вдоволення, — адже я щось таки опанував. Я міг упізнати всі марки з відстані тридцяти-сорока метрів, дивлячись на них з будь-якого боку. Якби була така гарна гра на відгадування марок машин — автолото, чи як вона там зветься, я б напевне здобув найбільший виграш. Байдуже, чи дивився б спереду, ззаду чи збоку.

— А коли згори? — запитала Оса Турел.

Кольберг вражено глянув на неї.

— Ну… я не пробував дивитись згори, — промурмотів Біргерсон. — Мабуть, тоді мені було б не так легко вгадати.

Він на хвилину задумався. Кольберг сумно зітхнув.

— Можна діставати велике задоволення з такої простої розваги, — повів далі Біргерсон. — Дуже цікаво було вивчати їх. Часом траплялися справді рідкісні марки, такі як «Лагонда» або «ЗИМ». То була справжня радість.

— І ви розмовляли про це з молодшим слідчим Стенстремом?

— Так. І більше ні з ким, крім нього.

— Ну й що?

— Його це зацікавило.

— Ага. І щоб сказати про це, ви мене викликали сюди о пів на десяту ночі? На святвечір?

Біргерсон, видно, образився.

— Авжеж. Ви ж просили, щоб я вас повідомив, коли згадаю…

— Ну так, — перебив його Кольберг. — Дякую.

Він підвівся.

— Але ж я не сказав ще найважливішого, — промурмотів Біргерсон. — Молодшого слідчого особливо зацікавило одне. Я згадав це, оскільки ви питали про «Морріса».

Кольберг знов сів.

— Так? А що саме?

— Ну, моя улюблена розвага теж мала свої труднощі, якщо можна так сказати. Деякі моделі важко було розрізнити, особливо в темряві й коли дивитися з чималої відстані. Наприклад, «Москвич» і «Опель-кадет» чи «ДКВ» й «ІФА». — Він замовк, а тоді задумливо додав: — Дуже важко. Вони відрізнялися тільки дрібними деталями.

— А до чого тут Стенстрем і ваш «Морріс»?

— Мій «Морріс» ні до чого, — відповів Біргерсон. — Просто молодший слідчий зацікавився, коли я сказав, що найважче було відрізнити «Морріс мінор» від «Рено КВ-4», коли дивитися на них спереду. Збоку чи ззаду — то не штука. А просто спереду чи ледь навскоси справді було нелегко. Хоч згодом я натренувавсь і рідко помилявся. Але не завжди вгадував.

— Стривайте, — перебив його Кольберг. — Ви сказали «Морріс мінор» і «Рено КВ-4»?

— Так. І пригадую, що молодший слідчий аж підскочив, коли я йому сказав про це. Весь час, поки я розповідав йому про своє захоплення, він просто сидів і кивав головою, навіть, здавалось мені, не дуже уважно слухав. А коли я сказав про це, він страшенно зацікавився. Кілька разів мене перепитував.

— Ви кажете, спереду?

— Так, він це теж перепитував. Саме спереду або ледь навскоси їх дуже важко розрізнити.

Коли Кольберг з Осою Турел уже сиділи в машині, вона запитала:

— І що це дає?

— Я ще добре не знаю. Але, може, наведе нас на слід.

— Того, хто вбив Оке?

— Не знаю. Принаймні це пояснює, чому він записав цю марку машини собі в записник.

— Я також згадала щось, — мовила Оса. — Те, що сказав Оке за кілька тижнів до смерті. Він сказав, що як тільки матиме два вільних дні, то поїде в Смоланд і щось там дізнається. Здається, в Екше. Це тобі щось каже?

— Нічогісінько, — відповів Кольберг.

Місто було порожнє, єдиними ознаками життя на вулицях були кілька різдвяних гномів, яких єднала фахова втома і валило з ніг надто щедре прикладання до чарки в гостинних домах, дві карети «швидкої допомоги» і поліційна машина. За якийсь час Кольберг запитав:

— Гун казала, начебто