Читати книгу - "Темрява на світанку"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вона стала біля тапчана, щоб можна було дивитися йому у вічі.
– Тарасе, мій батько провів п’ятнадцять років у концтаборах тому, що не поступився подібним людям. Зараз він у лікарні теж тому, що не припиняє боротися. Невже ти не кивнеш пальцем і не розповіси все Христі, щоб вона могла опублікувати це на Заході?
– Ти про Кристіну? Вона б опублікувала, якби вважала, що це допоможе їй одержати роботу на Заході. Я не маю ніяких доказів, щоб підкріпити свої слова, тож вона цього не зробить.
– Ні, Тарасе, вона змінилася. Христя вирішила залишитись в Україні й допомагати нам.
– Хамелеон теж змінює колір, – гірко сказав Степаняк. – Ви не можете їй вірити після всього, що вона зробила.
– Коли ти востаннє бачив Христю?
– Коли віддав їй листа Марченкової.
– Досі я не думала, що повірю їй. Але Христя приходила до мене після того, як написала статтю, де викривала УПА як російських військових агентів, і мала сміливість визнати, що вони використали її, щоб дискредитувати Рух.
Степаняк мовчав.
– Христя сказала, що тебе вони теж використали, – додала Марія тихо. – Це правда, Тарасе? Невже ти був з ними від самого початку?
Він одвернувся від проникливого погляду її великих, блискучих очей.
Марія нервово кусала губи.
– Перед тим, як ми пішли з лікарні, батько шепнув мені, що ти працюєш на КГБ. – Вона обома руками повернула до себе його обличчя. – Але я сказала, що це неправда. Я вірно сказала, Тарасе?
Не в змозі більше витримати, Степаняк схопився на ноги:
– Я не такий, як твій батько! Я не святий. Більшість людей у цьому світі – лайнюки. Я? Я – як більшість.
– Ти працюєш на них, – сказала вона безбарвним голосом, опустившись на підлогу.
Степаняк мовчав.
– Ти говорив мені, що твій батько був українським націоналістом?
– Мій батько був таким же українським націоналістом, як і я. У ті роки чогось можна було домогтися, лише вступивши до партії, працювати на КГБ й одружитися з дочкою російського генерала, а не жити на Заході.
– Ти віриш у комунізм?
– Звичайно, ні.
– У що ж ти віриш, Тарасе?
Коли Красін задав йому це питання, він відповів: у патріотизм, але лише тому, що саме це Красін хотів почути. Віра у Вітчизну, Леніна чи Бога – було бутафорією для тих, у кого не ставало розуму самому подбати про себе. Ще школярем Тарас бачив дійсність і відтоді вірив лише у служіння Першому. Марія показала, що ця віра нічого не варта. Її любов примусила Степаняка зрадити власне себелюбство, не залишивши нічого, чим він міг би захиститись од Красіна. Від усвідомлення того, що на нього чекає, страх змінився злістю на ту, хто його роззброїв, а тепер спонукає йти до барлогу лева.
– Яке маєш право запитувати мене про такі речі? Гадаєш, що ти Бог? – Степаняк кивнув пальцем на ікону Христа, списану з мозаїки собору Святої Софії. – Чому не попросиш його врятувати твою кохану Вкраїну, а просиш такого простого смертного, як я? Я важу головою вже через те, що говорю з тобою, аби ти могла захистити батька від потрясіння. Не проси мене підписати свій власний смертний вирок.
Марія підвелася з колін.
– І ввесь цей час ти вдавав, що розділяєш наші мрії й нашу віру?
– Ти обманюєш сама себе, Маріє. Це ти хотіла, щоб я був, як твій батько. Це ти хотіла, щоб я розділяв його віру.
– Чого ти хочеш, Тарасе?
Степаняк відвернувся й дививсь у вікно. Він не мав сили бачити біль у її очах.
Ні в чому його не звинувачуючи, Марія тихо запитала:
– Щось може змінити твою думку? Що потрібно, аби ти погодився сказати Христі все, що знаєш?
Степаняк так само дививсь у вікно. Вулицею йшла молода пара й котила дитячу коляску, немов у них було майбутнє.
– Відповідай мені, Тарасе!
Він обернувся. Марія стояла, опустивши очі, одяг лежав біля ніг. Приховуване дотепер безформним одягом, її біле, як у німфи, тіло, високі груди, плаский живіт, стрункі ноги, золотаві кучерики, що затуляли те, що, як він гадав, буде йому назавжди заборонене, нараз викликали в ньому бажання.
– Це єдине, що ти завжди хотів од мене, правда ж? Якщо його матимеш, ти зателефонуєш Христі?
Тіло його пойняв дрож. Степаняк міг би назвати це тремом пристрасти. Марія дивилася на нього й безбарвним голосом допитувалася:
– Чому вагаєшся? Ти використовував мене в інший спосіб, чому ж не бажаєш закріпити свої завоювання? – Вона відвела очі, повні сліз. – Чи, може, я для тебе не досить приваблива?
Не досить приваблива? Її нагота перевершила всю його уяву, що виникала, коли він пестив податливе тіло Кристіни: кожного разу він уявляв Марію. І зараз уява ставала дійсністю.
Його голос змінився від хрипкого шепоту до пронизливого зойку:
– Ні, ні! Ні!
Сльози текли по щоках Марії й скрапали на її груди.
Степаняк стрімголов вискочив з квартири, залишивши там подаровану Марією заячу шапку.
34Порожня пляшка з-під горілки лежала посеред квартири на вулиці Урицького. Алкоголь не затуманив розуму Степаняка. Він одчинив балконні двері й вийшов на холод. Поруч із ним, на вузькому балконі, стояли Толині санчата. Дев’ятьма поверхами нижче, пропонуючи вихід, тягся тротуар. Щоб долетіти туди, досить було кількох секунд. Степаняк опинивсь у глухому куті. Він принизив єдину жінку, яка пропонувала йому кохання замість статевого задоволення. Не доторкнувшись до Марії й пальцем, він опаплюжив її в огидніший спосіб, ніж ті офіцери КГБ, коли їй було чотирнадцять років: осквернив не тіло, а її порядність, довіру, її кохання. Він не міг зараз сказати
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темрява на світанку», після закриття браузера.