Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Єжи з криком продирався вперед крізь очищувальний вогонь, але все-таки пройшов; кілька смолистих смердючих крапель витиснулися з кутиків його очей і вибігли з його ніздрів, а тоді, димлячи, впали на землю, і його тіло безвільно обвисло в ланцюгах.

Кася накидала на краплі трохи багна, а Дракон вийшов уперед і взяв обличчя Єжи за підборіддя, підводячи його, доки я нарешті закінчувала читати «Виклик».

— Тепер поглянь, — сказав він Соколові.

Сокіл охопив руками обличчя Єжи та заговорив; його заклинання було подібним до стріли. Воно вирвалося з нього останнім жахливим спалахом світла «Виклику». На стіні між ланцюгами, у Єжи над головою, Соколове заклинання відчинило вікно, і ми всі на мить побачили старе серцедерево, удвічі більше за те, усередині якого побувала Кася. Його гілки дико смикались у тріскотливому яскравому вогні.

Вояки весело сміялись один до одного, коли ми наступного ранку покинули Двернік у тиху пору перед світанком. Усі вони мали дуже пишний вигляд у своїх яскравих кольчугах, шоломах із гойдливими плюмажами та довгих зелених плащах; при сідлах у них висіли розмальовані щити. Вони ще й знали це — вони гордо провели коней темними вуличками, і навіть коні повигинали шиї. Звісно, роздобути тридцять шарфів у невеличкому сільці було нелегко, тож у більшості бійців вони були товсті, кусючі та вовняні, призначені для носіння взимку; за наказом Дракона вони сяк-так обгорнули ними шиї та обличчя. Вони регулярно виходили зі своєї сторожкої рівноваги та мимохіть тягнулися донизу, щоб тишком-нишком почухатись.

Я виросла, їздячи на великих повільних тяглових конях свого батька, які лише позирали на мене з легким здивуванням, якщо я стояла на їхніх широких спинах догори дриґом, і відмовлялися мати справу із клусом, не кажучи вже про чвал. Але принц Марек усадовив нас на запасних коней, яких привели із собою його лицарі, а вони, здається, були геть іншими тваринами. Коли я ненароком якось не так потягнула за повід, моя кобила стала дибки, ідучи вперед на задніх ногах, доки я лячно трималася за її гриву. За якийсь час вона опустилася з так само незрозумілих мені причин і загарцювала, дуже задоволена собою. Принаймні доки ми не пройшли Заточека.

Якогось місця, де дорога в долині закінчувалася, не було. Гадаю, колись вона йшла значно далі — аж до Поросни, а за нею, можливо, до якогось іншого безіменного, давно поглинутого села. Та ще до того, як за нами стихло рипіння млина на мосту Заточека, на її краї почали наступати бур’яни й трава, а за милю ми майже не могли здогадатися, чи вона дотепер в нас під ногами. Солдати й досі сміялися та співали, але коні, можливо, були мудрішими за нас. Їхній крок сповільнився без жодного сигналу від вершників. Вони збентежено форкали та сіпали головами, стрижучи вухами, а їхньою шкірою проходив бентежний дрож, неначе їм докучали мухи. Але мух не було. Попереду чекала стіна темних дерев.

— Зупиніться тут, — сказав Дракон, і коні, неначе зрозумівши його та зрадівши виправданню, майже одразу зупинилися, усі до одного. — Попийте води та з’їжте щось, якщо хочете. Нехай у вас у роті не опиниться більше нічого після того, як ми опинимося під деревами, — він легко спустився з коня.

Я дуже обережно злізла зі своєї кобили.

— Я візьму її, — сказав мені один з вояків, білявий хлопчина з дружнім круглим обличчям, яке псував лише двічі зламаний ніс. Він поцокав до моєї кобили язиком, бадьорий і вправний. Усі бійці вели коней напитися з річки та передавали один одному буханці хліба і фляги з міцними напоями.

Дракон жестом підкликав мене до себе.

— Скористайся своїм захисним заклинанням, якомога ґрунтовнішим, — сказав він. — А тоді спробуй застосувати його до вояків, якщо зможеш. Я сам накладу на тебе ще одне.

— Воно не пускатиме до нас тіні? — із сумнівом запитала я. — Навіть усередині Пущі?

— Ні. Та воно сповільнить їх, — сказав він. — Просто за межами Заточека є хижка; там я зберігаю запас очищувальних засобів на той випадок, якщо знадобиться йти до Пущі. Щойно ми виберемося назад, підемо туди та скористаємося ними. Десять разів, хоч наскільки ти будеш упевнена у своїй чистоті.

Я подивилася на натовп молодих вояків, які, поїдаючи хліб, говорили та сміялися між собою.

— У тебе вистачить на них усіх?

Він обвів їх холодним упевненим поглядом — наче косою змахнув.

— На стільки з них, скільки залишиться, — сказав він.

Я здригнулася.

— Ти досі не вважаєш, що це добра думка. Навіть після Єжи, — із Пущі там, де згоріло серцедерево (ми бачили його вчора), досі здіймався тоненький бовдурик диму.

— Це жахлива думка, — сказав Дракон. — Але дозволити Марекові завести туди тебе та Солю без мене — ще гірша. Принаймні я якось уявляю собі, чого чекати. Ходімо — часу в нас небагато.

Кася мовчки допомогла мені зібрати соснової хвої для заклинання. Сокіл уже сам створював складний щит довкола принца Марека, схожий на сяючу стіну з цегли, що зростала цеглинка за цеглинкою; коли ж він підняв його вище Марекової голови, уся конструкція засяяла, наче єдине ціле, а тоді обвалилася на нього. Поглянувши на Марека скоса, я бачила, як тримається в нього на шкірі його слабеньке мерехтіння. Іншим Сокіл закрив себе. Утім, я помітила, що вояків він так не захищав.

Я вклякла та розвела кіптяве багаття зі своїх соснових голок і гілок. Коли гіркий дим уже заповнював галявину, деручи горло, я звела очі на Дракона.

— Тепер промовиш своє? — запитала я. Коли Драконове заклинання опустилося мені на плечі, я наче вдягла важкого кожуха перед каміном: хотілося почухатися, було незручно й забагато думалося про те, навіщо це мені знадобиться. Своє захисне заклинання я мугикала одночасно з його наспівом, уявляючи, що закутуюся до кінця серед зими: не тільки кожух, а ще й рукавички, вовняний шарф, шапка з опущеними навушниками, в’язані штани навипуск, і все це загорнуте у покривала, усе щільно заправлене так, що не лишається жодної шпаринки, крізь яку могло би пробратися холодне повітря.

— Усім підняти шарфи, — сказала я, не відводячи очей від свого кіптявого багаття, — забула на якусь мить, що говорю до дорослих чоловіків, вояків; а ще дивнішим було те, що вони мене послухались. Я виштовхнула дим довкола себе — дала йому проникнути у вовну та бавовну їхнього одягу, забезпечуючи захист.

Останні голки осипалися попелом. Багаття згасло.