Читати книгу - "Бабай"

якщо серйозно — можу із повною впевненістю сказати: для будь-якого хлопчака його батько — єдиний справжній друг, який здатен прийти на допомогу у потрібну мить, коли той влипне в якусь халепу, блукаючи непередбачено звивистими і часто небезпечними вуличками таємничої держави під назвою Дитинство…»

На порозі дитячої стояв Михайло Левшиць. Із білим як крейда обличчям і стиснутими кулаками.

Той, Хто Стукає По Трубах, обернувся із низьким погрозливим риком. І відразу одержав потужний правий джеб, що змусив його з гуркотом гепнутись на підлогу.

— Тату! — побачивши батька, Назар моментально розплакався.

— Ти цілий?

— Так, усе гаразд, — Назар ступив йому назустріч, радіючи і плачучи водночас, переліз через ліжко. — Як ти дізнався…

Однак Левшиць зробив застережливий жест, щоб він не наближався. Монстр, мотаючи головою, почав підніматися. Тепер його маленькі, налиті злістю і кров’ю очі не віщували нічого хорошого їм обом.

Назар збагнув, що все ще далеко не закінчилося.

Коли бука випростався перед батьком на повен зріст, хлопчик ще раз переконався, наскільки той величезний. Він височів над ним на добрих півтори голови, здавалося, зовсім трохи — і бабай сягне стелі. Михайло Левшиць був чоловіком могутньої статури і зріст мав далеко за метр дев’яносто, але поруч із Тим, Хто Стукає По Трубах, він виглядав не більше, ніж збитим підлітком.

Навіть сам Левшиць, здавалося, був трохи збентежений. Він подивився на діру тунелю в підлозі, на звичному місці Назарового ліжка. З виразом легкої розгубленості похитав головою. Потім знову перевів погляд на свого химерного супротивника. Великий і важкий.

Вони рушили назустріч один одному і зчепилися, як борці. Левшицю вдалося перехопити лапу монстра за кисть, щоб той не мав змоги застосувати свої, схожі на серпи, пазурі. Михайло визволив плече і провів класний апперкот. Зуби чудовиська лунко клацнули, наче ведмежа пастка. Михайло, скориставшись нетривалою дезорієнтацією супротивника, спробував його відштовхнути від себе, але це виявилося зовсім непросто — у результаті обоє повалилися на ліжко. Ще під час падіння кожний намагався приземлитися зверху. Михайло Левшиць був дуже сильний фізично, сорочка з тріском розійшлася по швах під натиском напружених м’язів, однак Той, Хто Стукає По Трубах, усе-таки був сильнішим. Після короткої боротьби Левшиць лежав на спині, підім’ятий чудовиськом.

— Та-a, тримайся! — Назар зрозумів, що навіть його батькові не здолати буку самотужки, і стрибнув тому просто на спину, колошматячи по ній ножицями, — Левшиць охнув під додатковою вагою. Здавалося, гострі кінці ножиць колять не живу істоту, а заморожену яловичу тушу, не в змозі продірявити навіть шкіру. Проте чудовисько заревіло від болю і вигнуло спину, послабивши хватку. Левшиць-старший одразу заїхав йому ліктем у ніс — і бука брикнувся так, що Назар відлетів від ліжка до самої стіни. Він заплющив очі, очікуючи на удар.

…І раптом відчув, що кудись провалюється й летить. Це тривало дві чи три секунди. Потім він приземлився на щось не дуже тверде і злегка пружне, та боляче забився гомілкою. Розплющивши очі, Назар побачив пістолет дядька Артура. А навколо…

У більш чудернацькому місці Назарові не довелося бувати ніколи у житті — ні раніше, ні потім, у майбутньому. Він провалився в тунель, опинившись у барлозі Того, Хто Стукає По Трубах.

У різні боки тягнулися нерівні, покручені проходи, то звужуючись, то різко розширюючись. Їхню темну й пухку поверхню утворювала якась маса, схожа на тисячолітній злежаний пил. Задушливий мишачий запах просто забивав памороки — в цій печері зі злежаного пилу, що з’явилася невідомо звідки і як, улаштував своє лігвище монстр.

Усе заливало непевне тьмяно-малинове світло, джерелом якого були тисячі метушливих острівців довгокрилих комах. Одну таку Назар уже бачив минулого ранку — знайшов під ліжком. Їхні черевця світилися.

Найближче до хлопчака скупчення заметушилося, прискорило рух і цвіркнуло, коли він підвівся на ноги і зробив крок, аби розглянути їх ближче. Світлові малинові острівці були всюди, навсебіч мігруючи по стінах проходів, по стелі — скрізь.

Назар, задерши голову, подивився прямо над собою. У стелі — чи в тому, що тут нею було — зяяла неправильної форми дірка, яка під невеликим нахилом вела вгору. Хлопчик вибрав найбільш придатний кут зору, звідки виднівся вихід. Здавалося, той знаходиться лише за декілька метрів звідси у підлозі його кімнати. Назар навіть чув приглушені звуки боротьби Михайла Левшиця із чудовиськом.

Хлопчик ще раз озирнувся, намагаючись відшукати спосіб, як вибратися назад. Невідомо, яким чином це вдавалося тутешньому хазяїнові, але Назар мусив відшукати свій власний шлях уверх. Може, такий існував. Серце хлопчика стискалося від жаху при думці, що бука вже загриз батька і може будь-якої миті повернутися до себе в барліг, зрозумівши, що Назара немає в кімнаті.

У такому разі, його очікував приємний сюрприз.

Хлопчик спробував здогадатися, скільки сплинуло часу, відколи він провалився до тунелю. Хвилина? Три? Назар викликав стрілки. Це йому завжди вдавалося без особливої мороки. Але зараз замість них виникла порожня клепсидра. Зробив ще одну спробу. Нічого не вдалося.

Очі поступово адаптувалися до малинового напівмороку, і Назар помітив, що він оточений частинами найрізноманітніших предметів. Вигадливо перекручених, поламаних, начебто все тут було навиворіт. Але в дечому хлопчик зумів розпізнати знайомі речі: автомобільне колесо, вгрузле в болото, верхівку старовинного годинника і швидкий рух секундної стрілки по циферблаті, що виднівся наполовину (вона то зникала, то з’являлася знову — і кожного разу змінювала форму, як хробак, що повзе, звиваючись), ніжку стільця чи крісла, куток шафи, каблук,