Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

Григорович схопився, обійняв Лізу за талію, покружляв по кімнаті під Лізине верещання та регіт:

– Я тобі позбиткуюся! Я тобі вийду за Сашка-лейтенанта. Генерал-то він генерал, але брехливий і злодійкуватий! Ти шо, Лізко! Так. Ну ладно. Йди. Мені тут лист прийшов якийсь. В лічку.

– Я тобі дам лічку. Як дам тобі в лічку. Мокрим рушником у лічку!

Лист надійшов від однокурсниці в червоному пальті. Ні, на фото в «Однокласниках» вона була не в червоному пальті, але так він її запам’ятав. Оченята маленькі. Носик кирпатенький. Пасма світленькі. І червоне пальто.

А як було.

На першому курсі сільгосптехнікуму Григорович став у неї трішки закоханий. Ну так йому здавалося. В сімнадцять років. (Це поки він Лізоньку не зустрів, так думав, що закоханий.) Ну тоді він на зоотехніка вчився, а вона – ця в червоному пальті – на бухгалтера. Загравав до неї так і сяк. Та грошей було мало, щоб за нею, такою павою, упадати, в її червоному пальті. А вона ще й запитала якось: мовляв, а чого це ти ходиш в одному й тому ж светрі чорному з білими оленями. Ну і не захотіла з ним зустрічатися, а вийшла заміж за когось там. Григорович, якщо чесно, не надто й переймався. Дуже треба! Светр той мама купила за трудодні. Мама тоді дуже важко працювала. А трудодні були – копійки, щиро кажучи. Взимку приїхала до нього в місто, прийшла в гуртожиток. Скільки всього привезла – соління, варення. Горіхів волоських, котлет, булок в печі напекла. Аби не тільки синок сам частувався, а всі його друзі, студенти голодні, також попоїли. І як найголовніший подарунок мама гордо і водночас зніяковіло простягла йому згорток (сама шию тягне схвильовано, дивиться в обличчя синові – сподобається чи ні), він розгорнув газету «Хмельниччина», а там светр. По рукаву складочка. Тому що новенький. Щоб син ходив до технікуму чепурний, з оленями. І дуже Григорович той светр полюбив.

А коли Григорович пішов до армії служити у прикордонні війська, там уже й залишився. І про ту дівчину забув цілковито. Пригадував лишень якусь у червоному пальті, яскраву. І все. Лізонька його ще запитувала, ану розповідай, хто там у тебе був до мене. Григорович бровами ворушив, супився, потилицю чухав, згадував:

– Та була якась. У пальті. Червоному. Як пожежна машина. Здалека виднілася. А як звуть, згадати не можу.

І тут раптом у цих клятих «Однокласниках» з’являється. Нічогенька. Рученятами, човника-ми складеними, грайливо обличчя голови підтримує, немов артистка яка. Каже… точніше, ну, пише.

– Це ти?! А це ж я! Ляля!

Григорович понуро їй:

– Яка ще Ляля? Що за Ляля?

– Ну ти ж мені ще крупу подарував у гуртожитку. І пиріжки. Ходив такий веселий. У светрі чорному. На грудях – олені. Ми з дівчатами так сміялися. Крупу твою пташкам згодували.

І гайда всілякі смайлики сипати.

А Григорович наш. Він же з роками яким красенем став! Сиві скроні, засмаглий, очі сині.

І ця Ляля: – Ну як ти не пам’ятаєш? Прям прикро навіть. – Бац! Фотографію свою. Одну з перших кольорових фотографій того часу, потьмянілу.

Ееее. То це ж ота, в червоному пальті. Григорович із ввічливості:

– Здрастуй, здрастуй, Ліля. (Так би й не згадав, коли б вона не назвалася. Тому що в «Однокласниках» вона – Ельвіра.)

– Я не Ліля. Я Ляля. Можу й образитись. (Знову купа всіляких картинок.)

От би й образилась, – ще подумалось тоді Григоровичу. Як у воду дивився. Треба було зразу її образити. А тоді почалося. Ну як ти, що ти, де ти. Григорович підтримує, звичайно, розмову, але мляво. А Ляля, навпаки, настирна, на формальне запитання: «А ви як?» швидко відповіла, та ти що, Олексію. (А Григоровича Олексієм звуть, але його так ніхто не називає. А всі звуть Григоровичем. Дружина Лізонька називає Олесем. Так, як мама називала.) Та ти що, Олексію, – обурилася Ляля, – ми ж на «ти». – І гайда одразу відвертості писати:

– Я ж вільна, Олексію, вільна я. З родиною не склалося, – і полилася печальна історія, як ніхто не розуміє романтичну жінку. – Тож я в активному пошуку! – і підморгуючий смайлик.

Почала листи писати довгі Григоровичу. Що та як. І вже в кінці: «Цілую, твоя Ляля». Настирно так. Вчепилася кліщем. Щодня по два-три листи, мовляв, як я не розуміла свого щастя, як ти кохав мене одну, Олексію…

«Ой-ой, – подумав Григорович, – от не треба мені цього. Ну от навіщо». Спершу відбувався загальними фразами – погода, природа, однокурсники, хто і де. А згодом припинив відповідати. Добре, що вона далеко.

Добре то воно добре, але транспорт у нас в країні налагоджений, дороги в нас є міжнародні, а отже, непогані. І не всі жінки тактовні та, що важливіше, не всі розумні. Через три тижні – дзвінок. На стаціонарний телефон.

– Олексієчку, це ти? – голос ніжний.