Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

та полегшено видихнули. Гостей запросили в дім, всадовили за стіл, почали знайомитися ближче, частувати від душі, і заходився Григорович горівочку розливати. Звичайно, в такій напрузі про Василя Алібабайовича ніхто й не згадав. Ну а він, як ви вже здогадалися, вибрався дуже легко і швидко, а там, може, й господарі стайні посприяли, від крику його можна й ошаліти. Отож, він вийшов, обтрусився, роззирнувся, капелюх і краватку поправив і пішов шукати своїх. Заявився якраз до голубців. І всі ж так розвеселилися, розслабилися, що ніхто й не зауважив, як ця худоба нишком прошмигнула на подвір’я і вже давно ошивається під відчиненими вікнами та жоржини жере.

І тут на запитання Настиної мами батько нареченого нахваляється:

– Ми Іллюшку нашого на всілякі секції водили, він у нас майстер спорту.

А з-за вікна, жалюзі прикритого, наразі тихо, але скептично й недовірливо:

– Ага. Ги-ги! Йя-ха-ха-ха-а!

Ніхто, може, й не розчув, тільки Іллюшина мама. Вона напружилася, поводила ротом сюди-туди і враз якось спохмурніла, набундючилася.

А Іллюшин тато далі своєї:

– Іллюша в нас п’ятірочник, сам до медінституту вступив, нічого по блату, як деякі…

А за вікном уже гучніше:

– Ага-аха-а-ах-ха-ги-ги-ги!

Тут уже всім якось некомфортно стало, лише господарі досі нічого не чують. Або вдають, що не чують?..

А тут сватач підводиться і, бороду погладжуючи, каже:

– Так вип’ємо ж за слово наше міцне! (Мовляв, що родини домовилися. Цей обряд у нас так і називається «пити слово».)

І тут уже взагалі – ця худоба як розійшлася, як заходилася реготати, схрипувати, іржати та порохкувати. І обидвоє Іллюшиних батьків перезирнулися та гайда з-за столу хутко вибиратися, нервово обтрушуючи долонями крихти з колін, мовляв, усе – ми вже підемо, коли тут із нас так вигадливо знущаються.

У Насті одразу ж істерика трапилася, їй би заплакати, а вона голову закинула й гайда реготати, спинитися не може і лиш повторює:

– Я ж казала, я ж казала!

А віслюк іще гучніше голосить. Іллюша кричить батькам:

– Сидіть тут, воно вас не випустить, покусає обов’язково!

А батьки йому:

– Не пара, не пара вона тобі, вся в батьків вона!

Такий лемент стоїть що в хаті, що надворі – радість усім, хто підслуховував. І тут уже Григорович хрясь кулаком по столі, крикнув і заходився пояснювати, благати, заступатися, мовляв, ось! Дивіться – це ж не ми! Це ж кум мій, Октавіан, мені свиню підсунув.

– Яку свиню?! – кричать Іллюшині батьки. – Свиня так не вміє!

– Ну не свиню, – Григорович ледь не плаче, руку на груди. З пляшкою горівочки. Як наливав, так і тримає. – Ну віслюка! Віслюка Василя Алібабайовича!

А Настя с віслюком заходяться, регочуть дуетом. Григорович до вікна:

– Ось! Дивіться! – і – р-р-раз! – відсунув жалюзі вбік. І одразу ж – тиша. А у вікні цей недоумок. В капелюсі та краватці. Зі скорботним, але покірним виразом на морді. І хризантему дожовує меланхолійно.

Відтоді, саме з того вечора і з’явилося на стовпі згадане оголошення. Потім, звичайно, Григорович дописував – адже люди в селі добре того віслюка знали. Ще й інших застерігали.

Ну знайшли ми для Василя Алібабайовича добрі руки. Навіть дуже багато добрих щирих рук. Тому що нині Василь Алібабайович живе і працює в Будинку ветеранів. Він, трапляється, і дітей катає, коли треба, і молоко з ферми возить, і білизну з пральні. І часто його напрокат беруть – що-небудь перевезти. Він сильним хлопакою виявився. Трудиться. І втомлюється. Тому горлає вже менше. І зовсім покинув кусатися. А якщо й кричить, то старенькі лиш посміюються.

Григорович іноді нишком бігає туди: зачепиться за пліт і підглядає, як він там, його Василь Алібабайович, поживає…

Григорович та «Однокласники»

Григорович так підсів на Інтернет і стільки часу проводив у соцмережах, що дружина Ліза почала сваритися:

– Краще б ти пішов порибалив або зібрав друзів, пива би випив, рибку розпатрали б солену, розповів би їм щось. Я би підслухала. Потім сварила б тебе. А тут казна-що, втупишся в монітор, цокаєш по клавіатурі, навіть не знаю, до чого присікуватися.

– А чого їх збирати, Лізок, а шо їм розказувати, вже все розказано. А пиво – шкідливе. – Григорович поплескав себе по животі, звідти лунко відгукнулося: бум-бум-бум!

– От диви, Лізок. Такий є сайт – геть усіх познаходив, із ким в дитинстві дружив. А сьодні от глянь, Лізок, запитують там: «Якби ти зустрів себе молодого, років так шоб було двадцять, шо б ти йому, тобто собі, сказав би?» От ти шо б сказала би?

– Я? Ну… – Ліза сплела руки під грудьми. – А! Я б сказала: