Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

– Нє… – Григорович розгубився, який ще Олексієчко. (Я ж казала, що його Олесем звуть, якщо не Григоровичем.)

Голос прізвище називає.

– Я, – зізнається Григорович.

– Так це ж я, твоя Ляля!

– Ааа…

– Я приїхала, Олексієчку.

– Куди?

– Таж до тебе. От безтолковий, – і сміється ласкаво. – Я ж тут. У готелі «Плакучая ива». Приїжджай швидше. Буду чекати тебе в холі.

Ой блііііін! Ой бліііін-бліііін! – Григорович нажаханий, цього ще бракувало. Незнайома тітка заявилася і хоче зруйнувати його родину та його життя.

– Лізонько, я зараз! Миттю. Тут… Вирішу одну справу. Товариш подзвонив. Старий товариш. Колишній однокурсник. Покажу йому, як звідси виїхати, бо він заблукав… До сутінків щоб виїхав. Швидше щоб.

– Куди, Олесю, куди?!

– Та тут, поряд. Я швиденько.

– Пиріжки з вишеньками будуть скоро. І Митрика везуть діти. Самі їдуть на весілля. А Митрик у нас буде аж два дні.

– От, красота! – повеселішав Григорович.

Митрик-сонечко! Світло у віконечку. Внучок пещений солоденький приїде до них. Духмяний бешкетник коханий, а тут якась чужа жінка!

Вийшла назустріч. Випливла. Струнка, доглянута, ой божечки, щоб ніхто лиш не побачив з наших. Навіть на шию хотіла кинутись, але ж Григорович – солдат, можна сказати. Старшина застави. Ухилився вчасно. Розцінила впевнено, що це розгубленість та несміливість. І захват, звісно. Пішли до кафе, просто тут, у готелі. Ой, божечко, божечко, ну правда, хоч би не побачив ніхто. Вона вся ошатна така, із зачіскою. Нетутешня.

Замовили щось. Вона, ця в Червоному Пальті, хоч і в блакитній кофтинці, щебече і щебече. Плани складає. Запитує, мовляв, а куди ми з тобою завтра поїдемо? Ти ж покажеш мені тут усе?

Ні, ну нормально, га? Навіть не питає, чи є час у людини, чи хоче він її водити історичними місцями рідного краю чи не хоче.

Григорович сидить грудкою згорбленою як на голках, на телефон свій дивиться і думає: «Лізо, Лізонько, ну подзвони, благаю! Лізко! Зараза! Ну подзвони ж мені негайно! Подзвони і закричи. Накажи мені, Лізо, ану додому негайно, Митрик чекає! Коли я рибалити їду, ти ж по сто разів на годину дзвониш, а коли треба… Лізо!» – медитує Григорович на телефон.

А ця в Червоному Пальті, хоч і в кофтинці, лагідно, мовляв, як ти погарнішав, Олексію, і долоньку кладе на його руку. – А як тобі я? Замовимо шампанського, га? І до мене в номер підемо?

«Ойбліііін!» – думає Григорович, витираючи чоло серветкою.

І тут раптом рятівний дзвінок. Григорович цапнув телефон, немовби це граната з вирваним кільцем і ось-ось має вибухнути.

– Слухаю, Лізо?! – тривожно Григорович. – Шо сталося?! Шо таке?!

– Дідусю… – пролунав голосочок онука Митрика.

– Митрику, ти вже приїхав, рідненький?! – закричав полегшено в слухавку Григорович.

– Дідуууусю… – плаксиво заскиглив Митрик, відчувши, що дід ось-ось дасть слабинку. – А бабуся не хоче зі мною в магазин іти купити т’акто’! Сказала, що т’еба тебе почекати. І тоді будуть і пи’іжки, і т’акто’.

– Трактор?! – завив Григорович. – Та як же ж так?! Та шоб дитина була без трактора?! Буде трактор. Вже їду, Митрику. Зараз буду. – І до Лялі: – Вас провести на автобус? А взагалі тут же ж поряд. Автобуси у ваш бік кожні дві години.

Григорович під розгубленим поглядом цієї у Червоному Пальті підхопився радісно, накинув куртку, швиденько розрахувався з офіціантом, перепросив, побіг до виходу, а біля дверей затримався, повернувся до столика. Де сиділа ця бідолашна дивна жінка – мужчина він чи ні! – і сказав:

– Знаєш, шо, Ліля…

– Ляля… – відгукнулася сторопіла Ляля.

– Ти, Ліля, давай їдь додому. Ну от шо ти оце навигадувала?! Ну, вибач. Побіг я. Там у мене… Внучок. Митрик… Приїхав. Трактор треба… Срочно!

– Як-кий трактор?

– Та Митрику ж. Це життєво необхідно, розумієш, щоб у дитини був трактор. – І додав командним тоном: – Їдь додому!

Ніколи ще за свої чотири роки онук Митрик не отримував так швидко те, чого хотів. Дідусь купив йому і трактор, і цукерок, і пазлів з машинками, і розмальовок. І ще вони ходили на заставу дивитися і годувати службових собак. І їздили до річки кидати камінці. І потім вечеряли, а після – мультики, компот і пиріжки з вишеньками. І дідо довго читав Митрику книжечки перед сном.

Пізнього вечора, стоячи в обнімку з Лізонькою над сплячим Митриком, сперечалися пошепки, на кого він більше схожий, на Лізоньку чи на Григоровича. Дійшли згоди, що вродою в Лізоньку, а характером – у Григоровича.

А, ледь не забула. Від «Однокласників» Григорович відписався. Та ну їх, тих «Однокласників», та нащо вони здалися, ну їх!