Читати книгу - "Необхідні речі"

– Давай, – переконливо промовив голос. – Бери що хочеш, начальнику. Бери все, що хочеш… і заплати.

Але що б він не брав, усе перетворювалося на обгорілу й поплавлену пряжку паска його сина.

Розділ восьмий

1

У Денфорта Кітона пухлини в мозку не було, а от що в нього було, то це страшний головний біль, поки він сидів у своєму кабінеті рано-вранці в суботу. На столі, поруч зі стосом міських податкових реєстрів з червоними корінцями, датованими 1982–1989 роками, розпростерлося ройовисько кореспонденції від Податкової служби штату Мейн і відксерених листів, які він писав у відповідь.

Усе навколо починало валитися. Він знав про це, але не міг нічим зарадити.

Учора ввечері Кітон з’їздив у Льюїстон, повернувся в Рок уночі близько пів на першу і решту ночі неспокійно міряв кроками домашній кабінет, поки дружина нагорі спала під дією заспокійливого. Він зловив себе на тому, що дедалі частіше зиркає на маленьку шафу в кутку кабінету. У шафі була висока полиця, закладена светрами. Більшість із них були старі й поїдені міллю. Під ними лежала різьблена дерев’яна коробка, яку змайстрував його тато до того, як Альцгеймер навис над ним, наче тінь, викравши всі вагомі вміння й спогади. У коробці лежав револьвер.

Кітон усвідомив, що дедалі частіше думає про той револьвер. Не для себе, ні. Принаймні не в першу чергу. А для Них. Для Переслідувачів.

За чверть шоста він покинув будинок і поїхав мовчазними світанковими вулицями між його домом і будівлею муніципалітету. Едді Ворбертон з мітлою в руці й «честерфілдом» у зубах (і ладанкою зі Святим Христофором із чистого золота, яку він учора купив у «Необхідних речах», надійно схованою під блакитною сорочкою з шамбре) дивився, як той суне сходами на другий поверх. Чоловіки й словом не перекинулися. Едді вже звик до Кітонових появ у дивний час протягом останнього року, а сам Кітон уже давно перестав помічати Едді.

Тепер Кітон зсунув листи докупи, переборов імпульс подерти їх на шматочки й порозкидати навколо і почав сортувати. Листи від Податкової служби на одну купку, його листи – на іншу. Ці листи він тримав у нижній шухляді своєї картотеки – шухляді, ключ від якої мав лише він.

У нижній частині більшості листів ішов припис: ДК/шл. ДК означало, звісно, Денфорт Кітон, шл – Ширлі Лоуренс, його секретарка, яка слухала диктування й набирала листи. Ширлі, проте, не набирала жодної з відповідей на листи Податкової, хоч тих, що мали її ініціали, хоч ні.

Мудріше тримати деякі речі для себе.

Поки він сортував листи, поглядом вихопив фразу: «…і ми помічаємо розбіжності в щоквартальних податкових деклараціях міста за 1989 податковий рік…»

Кітон швидко відклав цей лист геть.

Ще один: «…тож коли ми проаналізували вибірку форм на компенсацію через непрацездатність за останній квартал 1987 року, у нас виникли серйозні питання стосовно…»

У теку.

І ще один: «…вважаємо, що ваш запит на перенесення оцінки наразі можна вважати передчасним…»

Вони миготіли перед очима нудотними махами, від чого Денфорт почувався ніби на неконтрольованому атракціоні в лунапарку.

«…питання стосовно цих лісничих фондів наразі…»

«…не вдалося знайти записів про те, що місто подавало…»

«…розподіл штатівської частини фінансування не було належним чином задокументовано…»

«…відсутні чеки на рахунки витрат повинні бути…»

«…паперових чеків недостатньо…»

«…може вимагатися повна документація витрат…»

І нарешті останній, що прийшов учора. Який, своєю чергою, відправив Кітона вчора ввечері в Льюїстон, куди він був присягся більше ніколи не їздити під час сезону кінних перегонів.

Кітон відсторонено дивився на листи. Голова пульсувала й вібрувала. Величезна крапля поту повільно скотилася йому по спині. Під очима темніли кола виснаження. У кутик рота в’ївся герпес.

ПОДАТКОВА СЛУЖБА Капітолій штату Оґаста, Мейн 04330

«Шапка» фірмового бланка під печаткою штату кричала на нього, а привітання, холодне й формальне, погрожувало:

«Першому виборному Касл-Рока».

Оце й усе. Більше жодних «Дорогий Дене» чи «Шановний містере Кітон». Більше жодних побажань сім’ї по закінченні. Лист був холодний і злобний, наче удар бурулькою.

Вони хочуть провести аудит бухгалтерії міста.

Усієї бухгалтерії.

Записи про податки міста, записи про розподіл доходів на федеральному й рівні штату, записи про міські витрати, записи про витрати на підтримку стану доріг, бюджети муніципальних правоохоронних органів, бюджети департаменту парків, навіть фінансові записи, що стосуються експериментального лісництва, фінансованого штатом.

Вони хочуть бачити все, і вони хочуть це бачити 17 жовтня. Це через п’ять днів від сьогодні.

Вони.

Лист було підписано скарбником штату, аудитором штату і, що зловісніше, головним прокурором штату – головним копом Мейну. І все особисті підписи, не копії.

– Вони, – прошепотів на лист Кітон. Він потрусив його в кулаку, і папір м’яко зашелестів. Кітон вискалився на нього. – Вониииииии!

Він припечатав конверт поверх стосу інших. Закрив теку. На наліпці було акуратно набрано «КОРЕСПОНДЕНЦІЯ, ПОДАТКОВА СЛУЖБА МЕЙНУ». Якийсь час Кітон не відводив очей від закритої теки. Тоді дістав ручку з підставки (канцелярський набір був подарунком від Молодшої торговельної палати округу Касл) і проорав теку словами «ОБІСРАНА СЛУЖБА МЕЙНУ!», великими тремтячими літерами. Якусь мить він просто дивився на неї, тоді написав «МУДАЦЬКА СЛУЖБА МЕЙНУ!» нижче. Ручку він тримав у затиснутому кулаці, розмахуючи нею, наче ножем. Тоді шпурнув її в інший бік кімнати. Ручка впала в кутку, тихо стукнувши.

Кітон закрив іншу теку, ту, що містила копії листів, які він писав сам (і до яких завжди додавав ініціали своєї секретарки з маленької букви), листи, які готував довгими безсонними ночами, листи, які врешті-решт виявилися марними. По центру лоба рівномірно пульсувала вена.

Він підвівся, поніс обидві теки до шафи, сховав у нижню шухляду, захряснув її, перевірив, чи замкнена. Тоді пішов до вікна й стояв, споглядаючи сонне місто, глибоко дихаючи й намагаючись заспокоїтися.

Вони тримають на нього зуб. Переслідувачі. Він, напевно, утисячне загадувався, хто взагалі нацькував Їх на нього. Якби він міг знайти ту людину, цього брудного Головного Переслідувача, Кітон би дістав пістолет з тієї коробки, з-під поїдених міллю светрів, і прикінчив його. Проте швидко би він це не зробив. О ні. Він би відстрелював його по частинках і змушував брудного виродка співати державний гімн під час екзекуції.

Думки перекинулися на кістлявого заступника, Ріджвіка. Міг би то бути він? Він не здається настільки розумним… але зовнішність може бути оманливою. Пенґборн сказав, що Ріджвік виписав штраф на «кадиллак» за його наказом, але це ще не означає, що так і було. А в туалеті, коли Ріджвік