Читати книгу - "День відбуття"

— Що там? — не витримав майор.

— Так, ніби дійсно Серце Диявола…

Раптом в очах Юри з’явився переляк.

— Що знайшов? Кажи!

— Якщо, як ви кажете, підкласти вибухівку у Серці Диявола, то дійсно можна добути воду — там, за скелею відчувається її шум, якщо прикласти вухо. А тепер дивіться — печера, яка веде туди, після проходження Колодязя повертає майже на сто вісімдесят! Шлях до Серця Диявола займає понад годину, але саме воно розташоване дуже близько від Гусячого Горла. По прямій — майже поруч! Якщо вибухом довбоне у Серці, то може утворитися тріщина і вода попре у Горло! А тоді заллє Верхню Галерею, адже і вона, і Горло знаходяться нижче рівня Серця Диявола!

— Ну ось, — незворушно підбив підсумок командир «беркутів». — Це все пояснює.

— А Тализін з Вертепним знали про це взаємне розміщення печер? — запитав Стефлюк.

— Аякже!

— Отже, знали, що після вибуху їхній шлях назад, єдиний… Я не помиляюся? Може бути відрізаний!

— Між іншим, — несподівано озвався один із хлопців, — це ще питання — де зараз Сергій. Юра, ти звернув увагу на позначку?

— Дійсно, — погодився Жердяєв. — Тут позначка лише Валерія Павловича. Бачите — ось. Означає, що він повів групу у Серце Диявола. Дата і маршрут. А позначки Вертепного немає.

— А якщо не поставив навмисне? — припустив майор. — Якщо вірити листові, він щось підозрював, отже, хотів щось перевірити, підкрастися тихо…

— Ну, не знаю, — Юра тільки знизав плечима.

— Так… — Стефлюк піднявся і заходив по залі.

— І що робитимемо. Митре? — запитав спецназівець.

— Не знаю, — не приховуючи злості, відповів той. — Надзвичайна ситуація в нас, схоже… Будемо тим часом доповідати.

Дістаючи мобілку, він рушив до виходу, але не встиг. Там назовні почувся якийсь шум, крики, а за секунду до зали влетіла білява жінка, розпатлана, збуджена, заплакана. Слідом за нею вскочили й двоє розгублених «беркутів», один з яких тримав її пальто.

— Що тут відбувається? — кричала вона. — Чому мене не пускають? Чому я вже три години не знаю, що діється? Чому мені нічого не кажуть?! Що ви тут робите? Я звезу сюди всіх! Де мій чоловік?

Стефлюк лише скривився від цих криків.

— Юро! — кричала вона, тим часом підскочивши до хлопців. — Де вони? Чому ви досі тут? Чому не йдете?

— Інно Григорівно, — намагався заспокоїти її Жердяєв, — усе буде гаразд. Побачите…

— Чому ви тут, я тебе питаю?! Ось же ж! Написано! Він пішов туди! — Вона тикала йому пальцем на запис на стіні, який побачила відразу.

— Ми вже ходили, — сказав він. — Шлях через Гусяче Горло перекритий, і ми думаємо, як туди дістатися…

— Як це, перекритий…

Вона була непогано обізнана в усій цій «печерній кухні», якою займався її чоловік, — замолоду і сама пробувала.

— Ну… затоплений. Вода там… Невідомо звідки взялася… Горло і Верхня Галерея затоплені.

— Я…ка вода?

— Вода! Невідомо звідки взялася… Горло і Верхня Галерея затоплені водою. І ми зараз…

Договорити він не встиг. З нею щось сталося. Інна вхопилася за стіну, жахливо збліднувши. Коліна її підігнулися і, якби не миттєва реакція спецназівця, що стояв поруч, вона гримнула б головою об каміння.

Це був виступ, така собі невеличка площадочка, доволі рівна, дещо похила. Поставивши ногу в останню, щойно вирубану сходинку, підтягнувшись на руках, Сергій виліз на неї. Далі йшов ще невеликий відрізок рівної стіни, над яким відкривалася глибока розщілина і — він це явно бачив — починався коридор. Тут ще не бував ніхто й ніколи. Від усвідомлення цього Сергій навіть забув на мить, що тут робить. Але ейфорія відкриття тривала лише секунду.

Дістатися до нової печери можна було лише прорубавши ще зо дві сходинки, причому значно глибших, оскільки тут уже не було протилежної стіни, в яку можна було весь час впиратися. Скеля, що її утворювала, відходила убік, і там також був простір з темними отворами — здогадно, верхні коридори, про які останнім часом тлумачив Валерій. Тим не менше, Сергій облишив цей невеликий відрізок роботи і почав спускатися.

Юлія залишилася далеко внизу. До нього іноді долітали лише слабкі спалахи світла її ліхтаря, який вона не вимикала ні на мить. З моменту їхнього приходу до Хмарочоса минуло вже понад сім годин. Сім годин безперервної праці. Долоні горіли, стерті подекуди до пухирів.

І все-таки їм пощастило у двох відношеннях — хирлявий сапер полінувався нести далеко важкий інструмент, а порода скель не була надто міцною. Якби стіну Хмарочоса утворював граніт чи щось на зразок нього, не допоміг би й цей молоток. Так чи інакше, а наближалася межа життєздатності їхніх акумуляторів — згідно з документами, що додавалися до обладнання. Враховуючи «імпортну природу», можна було розраховувати на деякий запас їхньої міцності порівняно з обіцяним на папері, але… Обдивляючись щоразу навколо, Сергій відчував, що це вже не те світло. Скоро, можливо, навіть раптово, ліхтарі погаснуть. Думка про це викликала вкрай неприємні відчуття. Адже у печерах поруч з ними знаходився ще хтось. Той, хто бачить у темряві.

Коли Сергій спустився, Юлія сиділа у тому ж положенні, в якому він її залишив. Вона тремтіла, притулившись до скелі, загорнувшись у його вологу куртку під саму шию, хоч, очевидно, це не дуже допомагало. Він важко скочив з останньої сходинки, скривившись від болю в коліні й нахилився до неї. Вона запитливо глянула на нього. Так дивляться на останню надію. Сергій притулив її до себе і погладив по щоці.

— Ще трошки, Юля. Ти зовсім змерзла.

— А ти? Ти ж віддав мені ще й светр!

— Я працюю, — сказав він. — Бачиш — весь мокрий? Як на тренуванні.

— Дійсно, — погодилася вона, торкнувшись його плечей та