знав, одначе, зі слів, давніше сказаних Помпонією Грециною Петронію, що цей Бог, на думку християн, єдиний і всемогутній, коли ж тепер почув іще, що є він вищим благом і вищою істиною, мимоволі подумав, що поряд із таким деміургом[215] Юпітер, Сатурн, Аполлон, Юнона, Веста й Венера видавалися жалюгідною та галасливою зграєю, в якій пустують усі разом і кожне самостійно. Та найбільше здивування охопило молодика, коли старий почав навчати, що Бог є також вищим милосердям; отже, хто любить людей, той виконує найвищу його заповідь. Але не досить любити людей свого народу, позаяк Бог-людина пролив кров за всіх і серед язичників знайшов таких своїх обранців, як центуріон Корнелій, і не досить тих любити, які нам роблять добро, бо Христос простив і юдеїв, які його видали на смерть, і солдатів римських, які його до хреста прибили, отже належить тим, які чинять нам кривди, не тільки прощати, але любити їх і платити добром за зло; і не досить любити добрих, а треба любити і злих, бо лише любов'ю можна з них вивести зло. Хілон на цьому слові подумав собі, що його зусилля були марними і що Урс ні за що в світі не відважиться вбити Главка ні цієї ночі, ні будь-якої іншої. Втішився натомість іншим висновком, зробленим із повчань старого, а саме: що і Главк не вб'є його, хоч би побачив і впізнав. Вініцій не вважав уже, що в словах старого немає нічого нового, але з подивом задавав собі запитання: що це за Бог? що це за вчення? і що це за люди? Все, що чув, просто не вміщалось у нього в голові. Були це для нього якісь нечувані нові поняття. Відчував, що, якби, приміром, хотів іти за цим ученням, мусив би скласти на вогнище своє мислення, звички, характер, усе, що становить його натуру, і все це спалити на попіл, а наповнитися зовсім іншим життям і цілковито новою душею. Вчення, що наказувало йому любити парфян, сирійців, греків, єгиптян, галлів і бриттів, прощати ворогів, платити їм добром за зло і любити їх, видавалося йому безглуздим, але водночас відчував, що все-таки в самому його безглузді є щось могутніше, ніж у всіх попередніх філософських ученнях. Думав, що за його безглуздям воно нездійсненне, а за нездійсненністю – божественне. Відхиляв його в душі, а відчував, що ллється від нього, мовби від луків, усіяних квітами, якийсь п'янкий аромат, і коли хтось один раз його вдихне, мусить, як у краю лотофагів, забути про всі інші й тільки за ним тужити. Здавалося йому, що немає в ньому нічого реального й водночас, що реальність поряд із ним є чимось таким жалюгідним, про що не варто й думати. Оточили його якісь простори, про які й не здогадувався, якісь огроми, якісь хмари. Цей цвинтар почав справляти на нього враження збіговиська божевільних, але також і місця таємничого та страшного, на якому, ніби на якомусь містичному ложі, народжується щось, чого не було досі на світі. Він пригадав собі все, що спершу говорив старий про життя, істину, любов, Бога, й думки його туманились од блиску цих слів, як туманяться очі від безперервних спалахів блискавок. Як завжди люди, життя яких перетворилося на єдину пристрасть, думав про все це через свою любов до Лігії, і при світлі цих блискавиць виразно побачив одну річ: якщо Лігія на цвинтарі, якщо визнає це вчення, слухає та чує, то ніколи не буде його коханкою.
І вперше від часу, як познайомився з нею в Авла, Вініцій усвідомив, що якби навіть відшукав дівчину зараз, однаково її не повернути. Нічого такого не спадало йому на думку раніше, але й тепер не міг утямити, бо то було не стільки чітке розуміння, скільки, мабуть, тривожне відчуття якоїсь безповоротної втрати і якогось нещастя. Охопив його неспокій, який одразу ж перейшов у бурю гніву на всіх християн, а на старого й поготів. Цей рибалка, що на перший погляд видався Вініцію простаком, тепер викликав у нього мало не страх і здавався йому втіленням таємничого фатуму, що невблаганно й жорстоко визначав його долю.
Гробар підклав знову кілька смолоскипів у вогонь, вітер перестав шуміти в пініях, полум'я здіймалося прямо, стрімким лезом до миготливих зірок на безхмарному небі, старий же, згадавши про смерть Христа, говорив уже тільки про нього. Всі слухали, затамувавши подих, й тиша стала ще глибшою, ніж до цього, такою, що, здавалося, можна було почути биття сердець. Цей чоловік бачив на власні очі! І оповідав як очевидець, у чиїй пам'яті кожна мить закарбувалася так, що варто заплющити очі, й усе бачиш знову. Отже, говорив, як, повернувшись од хреста, просиділи з Іваном два дні й дві ночі в трапезній, не спавши й не ївши, в терзанні та скорботі, тривозі й відчаї, обхопивши голову руками й роздумуючи про те, що він помер. Ой, ах! Як було тяжко! як тяжко! Вже настав третій день і зоря освітила мури, а вони обидва сиділи так під стіною без ради й надії. То сон їх зморить (бо й ніч перед стратою провели без сну), то прокинуться й починають бідкатися знову. Аж ледве зійшло сонце, прибігла Марія з Магдали[216], не переводячи подиху, з розпущеним волоссям і з криком: «Узяли Господа!» Вони ж, почувши, підхопилися й побігли туди. Але Іван, чоловік молодий, прибіг першим, побачив порожній гроб і не посмів увійти. Лише коли втрьох зібралися біля входу, він, хто їм це розповідає, зайшов, побачив на камені те, в що його загортали, а тіла не було.
Отже, злякалися вони, бо думали, що викрали Христа юдейські священики, і обидва повернулися додому в іще більшому горі. Потім надійшли інші учні, й вони здіймали плач то всі разом, аби їх почув ліпше владика ангелів, то по черзі. Занепали духом вони, бо сподівалися, що вчитель мав спокутувати гріхи Ізраїлю, та ось пішов третій день, як помер, отже, не розуміли, чому отець покинув сина, й воліли б не бачити світу білого й померти – таким тяжким був той тягар.
Спогади про ті страшні хвилини витиснули дві сльози з очей старого, й було добре видно при світлі вогнища, як стікали вони по сивій бороді. Стареча лиса голова затряслася, й голос завмер. Вініцій сказав собі: «Цей чоловік говорить правду і плаче над нею!» – а в простодушних слухачів од горя перехопило подих. Чули вже не раз
