Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

— Не хочу більше ховатися, — сказала вона, простягаючи мені руку. — Ви не гніваєтесь на мене? Однак прощавайте, я поспішаю.

Вона потягнула руку, яку я несвідомо затримав, і відвернула обличчя. Коли її рука звільнилася, вона відійшла, і, стоячи впівоберта, заходилася надягати напівмаску.

Не розуміючи, звідки вони взялась, я бачив, однак, що дівчина поклала вразити мене костюмом і несподіванкою. Я відчував гидке пригнічення.

— Я був упевнений, — мовив я, ступаючи слідом за нею, — що ви вже спите на «Нирку». Чому ви не підійшли, коли я стояв біля пам’ятника?

Дезі повернулась. Її обличчя знову було приховане. Сукня ця напрочуд пасувала їй: на неї озиралися, проходячи, чоловіки, поглядаючи потім на мене, проте я відчував її гірку розгубленість. Дезі промовила, раз у раз зупиняючись:

— Це вірно, але я так задумала. Ну, що ж ви зніяковіли? Я не хочу і не буду вам заважати. Я прийшла просто тому, що підвернулося недорого це вбрання і хотіла вас розвеселити. Так вийшло, що Тоббоган затримався в одному місці, і я трохи збожеволіла серед всякого достатку. Вас побачила випадком. Ви стояли біля пам’ятника, сам-один. Невже це справді зроблена Фрезі Ґрант? Овва! Мене всю пощипали, поки я дійшла. Ох, перепаде ж мені від Тоббогана! Побіжу заспокоювати його. Ідіть, ідіть, коли вам треба, — додала вона, прямуючи до сходів, і побачив, що я пішов за нею. — Я тепер знаю дорогу і сама розшукаю своїх. На все добре!

Мені нічого було та й не хотілося йти разом, але, сам розгубившись, я зупинився біля сходів, дивлячись, як вона поволі спускається, злегка нахиливши голову і перебираючи торочки на грудях. У її спині і плечах, які раптом втратили гнучкість, відчувалося зворушлива сором’язливість. Вона не обернулась. Я стояв, поки Дезі не загубилася серед натовпу; потім повернувся в фойє, зітхнувши і нескінченно шкодуючи, що відповів на привітну витівку дівчини мимовільною образою. Це сталося так швидко, що я не встиг як слід ні пожартувати, ані висловити задоволення. Я обізвав себе грубою твариною, хоча це було несправедливо, і пробирався серед натовпу з марним каяттям, обтяжливо дорікаючи себе.

Цієї миті танці скінчилися, замовкла і музика. З протилежних дверей назустріч мені йшли двоє: високий морський офіцер з люб’язним великим обличчям, якого тримала під руку допіру зникла Дезі. Принаймні це була її фігура, її жовта з торочками сукня. Мене наче охопило вітром, і перевернуті раптом почуття зупинилися. Здригнувшись, я пішов їм назустріч. Сумніву не було: маскарадним двійником Дезі була Біче Сеніель, і я це знав тепер так само вірно, ніби прямо бачив її обличчя. Ще наближаючись, я вже відрізнив усе її внутрішнє, приховане від внутрішнього прихованого Дезі, за враженням основної риси цієї нової і вже знайомої фігури. Проте я зазначив дивовижну подібність росту, кольору волосся, статури, рухів тіла і, поки це крутилося на думці, сказав, кланяючись:

— Біче Сеніель, це — ви. Я вас упізнав.

Вона здригнулася. Офіцер глянув на мене з усмішкою подиву. Я вже твердо опанував себе і чекав відповіді з досконалою упевненістю. Обличчя дівчини ледь помітно почервоніло, і вона посунула вгору нижньою губою, неначе напівмаска заважала їй бачити, і розсміялася, проте неохоче.

— Біче Сеніель? — сказала вона штучно байдужим голосом, чистим і протяжним. — Ах, даруйте, я не знаю її. Я — не вона.

Бажаючи вийти з тону карнавальної забави, я правив далі:

— Прошу мене вибачити. Я не тільки знаю вас, але ми маємо спільних знайомих. Капітан Ґез, з яким я плив сюди, ймовірно прибув цими днями; можливо, навіть учора.

— О! А! — Вигукнула вона з серйозним здивуванням. — Я не така самовпевнена, щоб заперечувати далі. На жаль, маска не захист. Я вражена, бо бачу вас уперше в житті. І я маю увінчати ваш тріумф.

Прикривши цими словами тривогу, вона зняла напівмаску, і я побачив Біче Сеніель. Якусь мить вона розглядала мене. Я вклонився і назвав себе.

— Мені здається, що і ви вражені результатами вашої проникливості, — зауважила вона. — Зізнаюся, що я нічого не розумію.

Я стояв, показуючи мовчанням і поглядом, що треба переговорити без третьої особи. Вона відразу зрозуміла це і, глянувши на офіцера, сказала:

— Мій небіж, Ботвель. Так, так: я бачу, що треба поговорити.

Ботвель, який стояв склавши руки, переводячи погляд від Біче до мене, зауважив:

— Дорога тітонько, покарані так, що в голові не вкладається. Ви стверджували, що навіть я не впізнав би вас. Я піду до Нувель домовитися щодо поїздки в Латорн.

Домовившись, де нас шукати, він кивнув і, круто повернувшись, оглянув зал; потім клацнув пальцями, прямуючи до сусідньої групи жінок важкою еластичною ходою. Підходячи, він підняв руку, махаючи нею, і зник серед строкатого натовпу.

Біче дивилася на мене з зусиллям стривоженої думки. Я усвідомлював всю складність майбутньої розмови, через що зволікав, але вона перша запитала, коли ми сіли в глибині квіткової альтанки:

— Ви пливли на «Тій, що біжить»? — сказавши це, вона засунула мізинець в проріз напівмаски і почала її розгойдувати. Кожен її рух заважав мені міркувати, і я заговорив плутано. Я збивався, тому що не хотів спочатку говорити про неї, але коли зрозумів, що інакше неможливо, порядок і простота виразів повернулися.

Я був дуже вдячний Біче за увагу і спокій з яким вона слухала розповідь про сцену на набережній, тобто про себе. Вона лише посміхнулася, коли я докинув, що телефонуючи в «Дувр», викликав Анну Макферсон.

— Я слухаю, слухаю, — сказала вона; потім — дуже серйозно: — Я зрозуміла, що передали ви про мене, я уявляю це.

Невдовзі потому Біче знову надягла напівмаску, і я відчув себе спокійнішим і впевненішим. Тепер лише за рухом губ Біче я міг здогадуватись про її ставлення до моєї розповіді.

Розповівши про набережну, я спромігся говорити про сьогоднішній вечір.

— Тепер ви маєте мені повірити, тому що я сам багато чого не розумію; багато чого вважаю незаслуженою удачею.

Мені не хотілося згадувати Дезі, але я не мав вибору. Я розповів про її жарт і про другу зустріч з такою самою, жовтою з коричневими торочками, сукнею, тобто з самою Біче. Я розповів іще, що тільки завдяки такому наполегливому повторенню того самого костюму я підійшов до неї з цілковитою упевненістю.

— Отже, ви розраховували на зустріч зі мною? — спитала вона. — О, справді це складно! Так, так, але ще — Ґез. Звісно, він казав