Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

Розділ XXIII

Праворуч від столу і пам’ятника рух розвивався менше, бо з цього боку дві вулиці було перегороджено рогатками заради єдності напряму екіпажів: з огляду на це їздили всі через один бік майдану, завертаючи на нього під прямим кутом, але не схрещуючись, щоб уникнути зіткнень. З цього боку я і обійшов статую. Один кут мармурового підніжжя був і справді збитий, але, на щастя, якщо не знати про постріл, помітити цю ваду було важко. З цього ж таки боку, внизу пам’ятника, був другий напис: «Ґеорг Герд, 5 грудня 1909». Серед ночі за слідом маленьких ніг вирізали по хвилі похмурий зиґзаґ гострі плавники.

«Не нудно на темній дорозі?» — згадав я привітні слова. Дві панянки в чорному мереживі, з закритими обличчями, під руку, пробігли повз мене і, помітивши, що я розглядаю наслідки пострілу, вигукнули:

— Стріляти в жінку! — це сказала одна з них, інша відповіла:

— Мабуть, це був якийсь псих!

— Просто дурень, — відказала перша. — Але ходімо. Вона зашепотіла, проте я чув:

— Ви знаєте, є прикмета. Треба її попросити… — решта почулася як «… а?! О?! Невже!»

Маски пирснули коротким, грудним сміхом секрету і любові, потім рушили у своїх справах.

Не встиг я повернутися до столу, як, озираючись на когось в натовпі, до мене швидко підійшла жінка у строкатій сукні, оздобленій карунками, і в напівмасці.

— Ви тут були один? — швидко кинула вона, намагаючись однією рукою біля вуха міцніше зав’язати свою напівмаску, а іншу простягнувши мені, щоб я не пішов. — Стривайте, я передаю доручення. Вам через мене одна особа бажає повідомити… (Іду! — відгукнулася вона на крик із натовпу.) Повідомити, що вона попрямувала в театр. Там ви її знайдете по жовтій сукні з коричневими торочками. Це її справжні слова. Сподіваюся, — не переплутаєте? — і жінка рушила, щоб відбігти, але я її затримав. Карнавал сповнений містифікацій. Я сам колись посилав багатьох простаків шукати вигадану особу, але цей випадок видався мені серйозним. Я вхопився за кінець серпанкового шалика, тримаючи жінку, що натягнула його всім тілом, наче спійману волосінням рибу.

— Хто вас послав?

— Не порвіть! — попросила жінка, обертаючись так, що шалик спав і залишився в моїй руці, а вона підбігла за ним. — Дайте шалика сюди! Та жінка і послала: сказала і пішла; гай-гай, я загублю своїх! Іду! — закричала вона на чимраз тихіший жіночий крик, який її звав. — Я вас не обманюю. Завжди затримають замість подяки! Ну?! — вона вихопила шалика, кивнула і втекла.

Чи можливо, щоб потайки від мене думав про мене хтось? Про людину, загублену вночі серед натовпу охопленого навіженством і танцями чужого міста? У моєму хвилюванні проступав неясний малюнок дії, що відбувалася за моєю спиною. Хто перешіптувався, хто вказував на мене? Готував зустріч? Посміхався в тіні? Невпізнанний, мовчки проходив при світлі? «Атож, це Біче Сеніель, — сказав я, — і більше ніхто». Цієї ночі я думав про неї, я її шукав, вдивляючись у перехожих. «Існує зв’язок, незнаний мені, але я тут, я чув, і я маю йти!» Я був у тому нерозважливому стані, який підхопив серед незрозумілого перший-ліпший сенс, коли людина думає про себе наче поза собою, з відчуттям душевного дотику. Все стає закритим і недоступним; зазначено одну дію. Роздивившись і запитавши перехожих, де театр, я побачив його зблизька, на розі майдану і тісного провулка. У будівлі панував гамір. Усі вікна були відчинені і освітлені. Там вирував оркестр, притягаючи нервову напругу розвіяним, мов шлейф, мотивом. У вестибюлі стояло пекло; я пробивався серед плечей, спин і ліктів, у задусі, запаху пудри і тютюну, до сходів, по яких бігли вгору і вниз виряджені маски. Миготіли віяла, квіти, туфлі і шовк. Я піднімався, стиснутий у плечах, і дістав певну свободу лише нагорі, де ліворуч уздрів завиту квітами арку великого фойє. Там танцювали. Я озирнувся і помітив жовту шовкову сукню з коричневими торочками.

Ця фігура несвідомо принадної статури піднялася при моїй появі з дивана, що стояв у лівому від входу кутку залу; минаючи овальний стіл, вона зачепила його, озирнулася на перешкоду і, хутко підбігши до мене, зупинилася, ніжно похитуючи голівкою. Чорна напівмаска з гостро прорізаними очима, що виблискували німо й виразно, і стиснена посмішка напіввідкритого рота мали лукавий сенс примхливого секрету. Її костюм являв собою щось середнє між матине[28] і маскарадною фантазією. Його контури, широкі рукави і низ короткої спідниці були облямовані довгими коричневими торочками. Маска приклала пальця до губ, другою рукою, розчепіривши її пальці, покрутила в повітрі так і сяк, удала, що закручує вуса, торкнулася мого рукава, потім пояснила, що знає мене, намалювавши в повітрі слово «Гарвей». Поки це відбувалось, я намагався зрозуміти, як вона дізналася взагалі, що я — той самий Томас Гарвей, що прийшов за її вказівкою. Вже я готовий був визнати, що її дії вимагають негайного і серйозного пояснення. Проте маска знову похитала головою, на цей раз докірливо, і, вказавши на свої груди, почала бити по губах пальцем, бажаючи напоумити мене цим, що хоче почути від мене хто вона.

— Я вас знаю, але я не чув вашого голосу, — сказав я. — Я бачив вас, але ніколи не розмовляв з вами.

На мить вона закам’яніла; лише її погляд в чорних прорізах маски висловив глибоке, гірке здивування. Раптом вона мовила надзвичайно смішним, тоненьким, спотвореним голосом:

— Скажіть-но, як мене звуть?

— Ви послали за мною?

У відповідь мені посипалися старанні кивки. Я більше не запитував, але вагався. Мені здавалося, що, вимовивши її ім’я, я наче торкнуся дзеркально гладкої води, скаламутивши відображення і налякавши образ. Мені було добре знати й не називати. Але вже маленька рука схопила мене за рукав, трясучи і вимагаючи, щоб я назвав ім’я.

— Біче Сеніель! — тихо сказав я, перший раз вимовивши вголос ці слова. — Лісс, готель «Дувр». Там ви ночували днів вісім тому. Я в дивному становищі щодо вас, але вірю, що ви приймете мої пояснення просто, як все просто в мені. Не знаю, — докинув я, зауваживши, що вона відступила, впустила руки і мовчить, мовчить усім єством своїм, — чи слід було мені дізнаватись у готелі, як вас звуть.

Її рот здригнувся, напіввідкритий, з наміром щось сказати. Деякий час вона дивилася на мене прямо і тихо, закусивши губу, потім