Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

разом з інфантою й не добилися, щоб її проголосили королевою Франції? Той розбишака сам, власною особою обстоює себе. А ви хочете здобути й те королівство, не встаючи з-за цього столу, але ви вже занадто старі, а стіл бачте який хиткий! — Патер поторгав стіл. Король хотів схопитись, та він зупинив його.

— Річ зовсім не в тому, чи церква добре служить вам. Це гординя. Річ у тому, чи ви ще служите церкві,— ось що зважують у Римі.

Тоді король весь знітився; крісло стало наче завелике для нього, а патер бовванів перед ним чорним велетнем. Від завданого йому удару в дона Філіппа обличчя зморщилось так, що й очі, й ніс, і губи — все стало просто клаптем зморшкуватої шкіри. Від зіжмаканого обличчя лишились тільки ріденька борода та ще вузький лоб, зверху освітлений сірим світанком. На гострому тім'ї стирчали рідкі біляві кучерики.

Пауза минула, ляк переможено. Дон Філіпп повернув крісло спиною до вікна, і патерові довелось обійти його.

— Служіння, — сказав король, подумав і повторив: — Служіння — ось чим було все моє життя. Зважуйте як завгодно, хоч і в самому Римі,— ви нітрохи нн зміните того, чим був я!

Патер, не знайшовши що відповісти, мружився від дедалі яснішого світла, а обличчя дона Філіппа стало таке, як і було, — свавільне, відчужене від людей, котяче, як у ті години, коли він наказував. Йому не треба було говорити голосно: кожен, у найдальших краях і королівствах, підвладних йому, з самого страху зрозумів би його.

— Я правив всесвітньою державою з-за цього столу, не користуючись руками й ногами, бо це принизливо й сміховинно. Самому лиш моєму духові земна куля виявляла покору, вона була наче грудка м'якої глини, й самим лише велінням волі я ліпив з неї, що хотів. А тим часом дурні розбишаки ганяли по колу, тупцювали на місці, не бачачи вищої мети. Я — розслаблений? То розбишака такий, а я був швидкий, мов янгол.

Патер і бровою не повів.

«Це ще пусте, — думав він. — Та зараз він почне звеличувати себе й скінчить дитинячим блюзнірством».

— І чистий, як янгол. Я, наче безтілесна істота, утримувався від усього плотського, і то тільки силою свого духу, як і в усьому. Ви примушували мене молитись і каятись; тим легше я міг би пестити грубу плоть, як і розбишака, бо ви б мені відпустили цей гріх. Навіть сам господь всевишній не допомагав мені вподібнитись до святих. Це все зробили мій дух і воля — і тому я правив усесвітньою державою, не підпадаючи під владу людської плоті й не доторкаючись до неї. Груба плоть не піддавалась під моїми руками, вона не обдавала мене своїм запахом, не зволожувалася хіттю й не зачинала. Всією грубою плоттю я поступився розбишаці, бо йому ніколи й нізащо не досягти царства небесного.

«Що з того, — подумав безмовний патер, — коли у вашій мові плоть виринула вже десять разів, а в думках ваших— і не злічити».

— Врешті-решт влучний удар скине його в геєну вогненну. — Дон Філіпп уже не стримував свого запалу, він не говорив, а співав, очі йому закотились під лоба. — А мене руки господні скоро піднімуть до його трону. Стрімкі колони, і з них струменить сяйво, а не від самого господа — бо він тримається в тіні, як я тут. Але в тому сяйві спочиває плоть, безтілесна плоть янголів. У них напрочуд пишні жіночі форми, і їх можна торкатись, але неземним доторком, зовсім не подібним до насолоди грубою плоттю, що дісталася розбишаці.

Патер вирішив, що настала його хвилина. Він сказав підкреслено лагідно:

— Що ви знаєте про небо, доне Філіппе? Всесвітня держава не наблизилась до неба завдяки вашим зусиллям, а опинилась у тяжкій скруті. Між вами, що цілком належите до цього, земною світу, і вічним спасінням стоїть церква, не забувайте цього.

Дон Філіпп утупився в нього з затятим, але безпорадним виразом. Спробував заперечити: він, мовляв, говорить як християнин, що тільки-но висповідався і в цю мить вільний від гріхів. Та це не могло збентежити патера, навпаки, він заговорив суворо.

— Гріховні помисли. Все, в чому ви мені сповідаєтеся щоразу, знов і знов, — це гріховні помисли. І ви вже знов загрузли в цьому гріху по шию. Ви хочете стати святим? Це залежить тільки від мене. Моє слово відкидає в небуття ваші вчинки й стирає те, що ви подумали.

— Ви певні? — спитав дон Філіпп, зовсім розгубившись: патер побачив це по його бляклих очах.

— Засніть, — звелів він, — і стережіться снів. Розпусне життя короля Франції — це потаємна причина ваших спокус; я знав це раніше за вас. Засніть, а я вимолю в бога, щоб ви прокинулися безгрішним — до наступного разу.

Дон Філіпп склепив повіки, але голова його не знайшла спокою і на власних грудях; їй би слід було лежати й шукати забуття на інших грудях, щоб жадана плоть піддавалась під вагою тієї голови, обдавала її своїм запахом. Дона Філіппа тяжко турбувало те, що патер, стоячи на варті коло нього, розгадує чи навіть просто бачить кожен його гріховний помисел. Він довгенько вдавав, ніби спить. А коли вдав, ніби прокидається, патера вже не було. Дон Філіпп важко підвівся, дочовгав до вікна, прочинив його й вистромив голову надвір.

Сонце вже підбилось височенько, і біла повінь світла заливала землю по цей бік вулиці. По другий бік і далі, в глибині, будинки були ще темні, ще позамикані. Світло вирізняло на небрукованій землі різкі, глибокі вибоїни, в западинах купами лежали всякі нечистоти, і ранковий вітер мів понад ними пилюку. З-за рогу вибігли малі жебраки. Дон Філіпп утяг голову, бо вирішив, що його побачили. Та ні; з-за рогу на площу виїхав візок на двох колесах, запряжений трьома мулами. На візку — шовкові подушки, балдахін із золотої парчі. Погонич ішов поряд і махав батогом на хлопчаків, але марно. Їх було багато, вони спинили мулів, підкотившись їм під ноги цілим клубком з рук і ніг і ледве не перекинувши візка. Погонич облишив відганяти їх, служниця кинула крикунам грошей. З подушок підвелася пані.

То була пишнотіла, багата дама, але не з придворних — король зразу це визначив. Вона роззирнулась довкола — чи то шукаючи допомоги, чи то цікавлячись, хто на неї дивиться; але, звичайно, в таку ранню годину нікого не побачила. Дон Філіпп підглядав, сховавшись за завісою. Пишна плотська врода, великі перса, облямовані чорним шовком, а зверху відкриті напоказ: мереживо