Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Між мною і моїм королем не зміниться ніщо. Я знаю свій обов'язок і після переходу короля в іншу віру виконуватиму його ще ревніше, бо мій владар опиниться в більшій небезпеці, ніж доти.
Барлі глянув на нього скоса й докинув:
— Вам самому доведеться перемінити віру.
— Ні! — вигукнув Морней, але отямився й закінчив уже тихіше — чи то з покори, а чи з упертості: — Хто я такий, щоб заперечувати істину? Я дивуюся, що королі це роблять, а світ не завалюється.
— Випийте ще келих, поки я щось розшукаю — попросив Барлі, підвівся й натиснув на одну панель у стіні. Панель повернулась. Він якусь хвильку пошукав, а тоді розгорнув на столі аркуш паперу, пожовклий і протертий па згинах. Малюнок, як і колись, зображував предковічну будівлю християнства, що спиналась угору дедалі вужчими ярусами — найвищі зникали у високості. Обидва мовчки розглядали його: як між колони вбігає загадковий лиходій зі смолоскипом, і колони вже горять, а християнин, охоплений жахом, стоїть і не робить нічого, але будівля все ж витає, цілісінька, над зруйнованими підпорами. Нарешті Барлі заговорив:
— «Містерія кривди», — так назвали ви тоді мій малюнок. І скільки ми знали тоді — поки ще не дізналися?..
— І на що лишень ми сподіваємося й досі, коли вже нема на що сподіватись? — відказав Морней.
Друг простяг йому аркуш, він склав його по протертих згинах і взяв із собою.
— Прощавай, Філіппе, — сказав йому друг. Жоден з них не пролив і сльози; навпаки, обличчя їхні посуворішали. Та, проти свого звичаю, вони обнялися.
Переможений
Його католицька величність, стоячи навколішки, прийняв відпущення гріхів. Сповідник доторкнувся долонею до ріденьких пасемець на схиленій голові, а тоді допоміг королю підвестись.
— Відхили завіску! — наказав дон Філіпп патерові так зневажливо, ніби говорив з лакеєм. У ту мить він не визнавав над собою ніякої духовної влади, бо очистився від усіх гріхів. «Усі вони такі, поки не приповзуть знову», — подумав патер, поширивши свій загальний досвід і на його католицьку величність. Одначе скорився, відхилив завісу на вікні й погасив свічку — останню, котра ще горіла. Вона була прикріплена на стіні біля самого столу, і срібний щиток відбивав світло па папери. Спочатку їх освітлювало кілька пломінчиків, та вони один по одному догоріли, поки минала безсонна для короля ніч.
До кімнати вже проникав сірий весняний світанок. Патер побачив, що в короля червоні повіки, й спитав, чи не треба відчинити вікно.
— Зачекай, поки я сам тобі накажу, — буркнув старий державець. — Meні не кортить починати день. — Він сів і заплющив очі.— Не кортить до гамору й штовханини, а ще менше — до пустих людських жадань. — Він був весь у чорному, тільки комір білий. Усе пом'яте, руки в пилюці й чорнилі. Підборіддя косо лежало на брижах коміра: хоч уже й не цупкий, зім'ятий, той комір змушував до такої незручної постави голову, що шукала спочинку на власних грудях, бо не знаходила його більше ніде. Король хропнув, і патер виглянув у вікно, на вулицю, де в ту пору ще нічого не діялось. Навпроти, за рогом, валявся кінський труп — ще від учора чи й з минулого тижня; видно було тільки здуте черево. Зійде сонце — налетить мушва. Поки що будинки, які тісним широким півколом обступають королівський палац, безбарвні, вони паче попригиналися ще дужче, ще запобігливіше — хай видніша буде відстань між палацом і ними: їх, нікчемні, ще огортає густа тінь, і тільки палац підноситься вгору, назустріч першому промінню.
Унизу під вікном вигулькнув хлопчик-жебрак, він тяг за собою непомірно гладку жінку, обшарпану, як і саме хлоп'я, тільки втричі старшу. Обоє ночували на кам'яній лаві між палацовими колонами, це знали всі; а тепер вони квапились підібрати з землі найкращі покидьки, поки їх не випередили інші жебраки. Тільки-но хлопчик помічав щось їстівне, він ляскав нечупару по заду, і вона квапилась туди. Паном був він. Патер зневажливо згадав усіх земних панів над людьми, зокрема того, що хропів у нього за спиною. Але сонний Філіпп стрепенувся, враз пробудився й сказав:
— Досить. Світ не знає спокою. У ньому ще ніколи не вдавалось установити цілковитий спокій.
— Навіть на майдані під вашими власними вікнами, — підтвердив патер. — Мир і спокій — тільки у бога. Короля настановлено, щоб він карав людей за їхні марні жадання… і ляскав по заду, — тихо додав він крізь зуби, для себе.
— Мене настановлено, — повторив король. — Чому ж воно не вдається мені — вдається дедалі менше? Я вже не раз був недалеко від того, щоб поширити свою державну владу й суворий спокій на весь християнський світ. І щоразу знаходиться якийсь бунтівник і перешкоджає мені. Ви можете пояснити, чому бог попускає, щоб якийсь зухвалий розбишака…
— Єретик, — поправив патер. — Єретики богові необхідні, бо їхня згуба весь час примножує його славу.
— І мої клопоти. Моє безсоння, тілесні недуги й духовні спокуси. На цій здичавілій землі нема ладу. Один би день без бунту і єресі — і я нарешті дозрів би для найвищого миру.
— Амінь, — докінчив патер.
— Натомість я програю битви, а зухвалий розбишака виграє їх. І яке мені пуття з моєї католицької величності! В Парижі його обирають королем Франції. В мене з рук вислизає королівство — єдине, від якого все залежить, останнє, яке я повинен приєднати до володінь мого батька, імператора, щоб цей світ був підкорений, щоб у нього прийшло спасіння.
— Це вам не підвладне. Упокортеся.
Дон Філіпп закричав несподівано високим голосом:
— А той розбишака упокориться? Він зречеться своєї єресі, увійде в лоно церкви і зразу стане королем Франції. І ви це допускаєте. Єпископи Французького королівства нині всі зібралися круг нього, напучують його у вірі, а він посміється з них і визнає все, чого вони хочуть. А тоді вступить у Париж зі своєю полюбовницею, бунтівник, єретик, розпусник, — і ви це дозволяєте.
— Ви ж дали тільки вісімдесят тисяч пістолів, щоб купити Францію.
— Я не тільки давав гроші, я зробив багато більше. Від папи Климента я домігся[43], щоб до єретика не наближався жоден священик. А тепер бач — усі вони зібралися круг нього і виявляють злочинну поблажливість до цього поганина й філософа, що ставить їм умови. Я тільки тому втратив це королівство, що ви зрадили віру.
— Ні, скоріш ви проґавили це королівство з чисто людської слабості.— Патер нахилився до нього. — Чому ви самі не поїхали до Парижа
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Літа зрілості короля Генріха IV», після закриття браузера.