Читати книгу - "Фаренго. Ч. 2. Гніздо"

генералом синтетичною кавою. Сьорбаючи гарячу бурду, він спостерігав за кратером. На тій панелі, куди виводились дані орбітального моніторингу, керівник Кризової служби міг бачити, як у гірських ущелинах клубляться зграї адельм, як спалахують там і тут вогники кульових блискавок.

«Чим вони там харчуються? — дивувався Ланс. — Печерних поліпів Libasta siphonophora мало б стати такій армаді доби на три, не більше. Але ж вони клубочуться у тих печерах роками. Може, вони вміють культивувати якісь примітивні життєві форми? Створювати підземні плантації?»

Раптом з боку входу почався метушливий рух. До чергової кімнати забіг сержант і доповів:

— Сір, прибув імперський комісар з особливо важливих розслідувань, генерал-лейтенант Рене Марков!

«Сюрприз! — сказав собі Ланс. — Нарешті я побачу вживу цього легендарного нишпорку».

Він підвівся назустріч комісарові. За негласною ієрархією імперський генерал вважався вищим за рангом від авреліанського. Але Лансові ця традиція здалась неактуальною, і він не привітав Маркова першим. На його здивування, тіронієць не помітив порушення субординації. Він цілком демократично потиснув Лансові руку і запитав:

— Коли почнуть бомбити?

— Я — генерал-полковник Маккосліб, — вирішив відрекомендуватися Ланс. — Керую місцевою Кризовою службою, — він подивився на таймер. — Бомбитимуть за вісім хвилин.

— Маккосліб? — Лансові здалось, що Марков прокинувся тієї миті, коли почув його прізвище. — То ви чоловік баронеси Вей?

— Вже двадцять шостий рік.

— Дуже радий, дуже радий! — посмішка комісара була щирою настільки, наскільки можна було сподіватись від людини, кожен м’яз якої стогнав від незвичного авреліанського тяжіння. — Ми з вашою дружиною на Кідронії втрапили у такі пригоди! Ця клята Шерма поводила-таки нас за хвіст…[49]

— Так ви той самий Рене Марков?

— Авжеж. Хіба в нашій Імперії є ще якісь не «ті самі» генерали з прізвищем Марков? Один я такий, — поліцейський струсив неіснуючий пил з генеральського шеврона, — старий тіронійський хорт… Проводжу на Аврелії спеціальне розслідування за дорученням нашого шанованого монарха.

— Високошанованого.

— …?

— На Аврелії кажуть або «нашого улюбленого монарха», або «нашого високошанованого монарха».

— Й давно ви стали знавцем авреліанських вірнопідданських формул?

— Кілька тижнів тому. Поспілкуєтесь з місцевими лордами — й самі станете знавцем формул.

— Все може бути, — кивнув тіронієць. — Зрештою, специфіка мого розслідування передбачає спілкування з тутешньою аристократією.

— Мені доповідали про ваші розшуки… А в цій глухомані ви з якої нагоди?

— Пілот дискоїда впевнив мене, що біля скелі небезпечно.

— Має рацію… Хочете подивитись на ядерні вибухи?

— Якщо чесно, то хочу. Ніколи такого не бачив. А ви?

— Одного разу на Бальсані, — Ланс жестом запропонував Маркову крісло за пультом. — Але це було давно. Двадцять три роки тому.

— Будемо дивитися звідси? — Марков полегшено видихнув, коли гідроподушки прийняли на себе вагу його тіла, потім скептично оглянув обшарпані стіни бункера. — Може, вийдемо на поверхню?

— Краще не ризикувати, — посміхнувся Ланс, а про себе подумав: «Диви, ледве повзає, а не проти побігати бруствером».

— Невже дійсно існує ризик? Але ж весь уряд зібрався біля скелі. Здається, вони там навіть бруствером не захищені.

— Дарма. Двадцять три роки тому, на Бальсані, нам також казали, що на відстані ядерний вибух не шкідливий.

— І що?

— Променева хвороба. Майже у всіх, хто був тоді на станції «Скарлі». Я, на щастя, відбувся легкою формою. А ось Ґвен довго хворіла.

— Я не знав.

— Чого ви не знали?

— Що баронеса за молодих років зазнала опромінювання.

— Вона про це не любить згадувати. А до офіційної медичної історії Ґвен той випадок не записали. Ніхто не бажав витоку інформації.

— Ну, звісно… Там також бомбили кубла ксеноморфів?

— Щось на штиб того…

— А знаєте, Маккосліб, у моєму списку авреліанців, з якими в мене заплановані бесіди, є й ваше прізвище.

— Й під яким номером?

— А що?

— Так, у молоді роки захоплювався нумерологією… — Ланс уважніше придивився до картинки, яку траслювали з орбітального апарата. — Дивіться, генерале, тварюки щось передчувають!

— Це адельми? — Марков примружився на екран, де відбувались дивні зрушення. Кублом ксеноморфів наче полинули концентричні хвилі. Орда адельм почала розбігатись ущелинами, залишаючи околиці гніздилища.

— Менш аніж три хвилини до удару, — констатував Маккосліб, кинувши оком на таймер. — Не втечуть.

— А в який спосіб вони змогли відчути наші наміри?

— Вони не наміри відчули… — Ланс подивився на бокову панель демонстратора. — Вони інше відчули… Кілька хвилин тому «Рігуело» скинув першу бомбу.

— Тобто ви хочете сказати, що місцеві скорпіони відчувають те, що відбувається на орбіті Аврелії, на висоті чотириста кілометрів?

— Триста десять кілометрів у момент скинення, — уточнив Ланс. — Зараз бомба гальмує у верхніх шарах атмосфери. За тридцять шість секунд увімкнуться її корегуючі двигуни.

— Але ж у скорпіонів немає телескопів.

— Телескопів у тварюк немає, ваша правда, генерале… А от чуйка є, — Ланс збільшив зображення на центральній панелі. — Нам би таку… Дивіться, як тікають. З максимальною для даної ксеноформи швидкістю.

Видовище направду вражало. Орда адельм вкрила гірські схили, наче пістрява рухлива ковдра. З гніздилища живими річками витікали все нові й нові потоки монстрів, бігли й бігли скелями та спинами родичів. Сотні тисяч ксеноморфів розбігались точно від того місця, яке було визначено, як точка ядерного вибуху.

— Не подобається мені все це… — промимрив Ланс. Він увімкнув канал зв’язку з головною обсерваторією планети і запитав:

— Це Маккосліб з Кризової служби. Яка зараз ситуація в районі цирку Мефістофель?

— За якими параметрами, сір? — уточнив голос далекого оператора.

— За всіма параметрами.

— Інтенсивна магнітна буря, сір, іонізація атмосфери перевищує середні показники втричі. У ку-діапазоні спостерігається локальний сплеск загальною потужністю у кілька гіга-джоулів. У бета-діапазоні також сплеск.

— Турбанс, — підказав Марков.

— …?

— Такі витоки енергії називаються турбансами. Специфічні прояви червоточини зі зміщеною вимірністю.

— Ви розбираєтесь у планетарній фізиці?

— Це не планетарна фізика, Маккослібе, це фізика наведеної сингулярності.

— Я, генерале, чесно кажучи, у тому нічого не тямлю… — Ланс знову глянув на таймер. — Увага! Залишилось десять секунд.

Генерали мовчки разом із таймером рахували останні секунди до падіння бомби. В центрі демонстраційної панелі раптом щось блиснуло, піднялась жовтувата хмара куряви.

— Це і є ядерний вибух? — розчаровано гмикнув Марков.

— Ні, генерале, це не ядерний вибух… Судячи з усього, вибухнула лише імплозійна лінза бомби, — мовив Ланс. — Ви напевне знаєте, це така штука, що підриває ядерний заряд. А от сам заряд не вибухнув. Цупс!

— Й таке може бути?

— Не повинно, проте, як бачимо, має місце бути, — Маккосліб перемикнув канал TVC на командний пост «Рігуело». На екрані виникло розгублене обличчя командира бойової частини рейдера.

— Можете дати пояснення?

— Ні, генерале. Ми нічого не розуміємо.

— Яка об’єктивна картина?

— Бомба влучила точно в ціль, сір. Відхилення склало усього півтора метра. Підривний заряд спрацював, але активації оболонок