Читати книгу - "Насолода"

зваливши всі ягоди в одну купу, схожу на купу розжареного вугілля через інтенсивність свого кольору на брунатній землі. Але кетяги квітів її не приваблювали: вони висіли на вітах, – білі, рожеві, жовтаві, майже прозорі, делікатніші, ніж квіти акації, лагідніші, ніж конвалії, занурені в неясне світло, наче в прозорість бурштинового молока.

– Ох, Дельфіно, Дельфіно! – вигукнула донна Марія, дивлячись на це спустошення. – Що ти накоїла?

Дівчинка щасливо засміялася, дивлячись на червону піраміду.

– Доведеться тобі залишити все тут.

– Ні, ні…

Спочатку вона не погоджувалася. Потім передумала й сказала сама собі з блискучими очима:

– Прийде олениця й усе з’їсть.

Можливо, вона бачила прегарну тварину, яка вільно розгулювала тут, у парку, десь поблизу; і думка про те, що вона зібрала для неї їжу, заспокоїла її й розбудила її уяву, вже розпалену казками, в яких олениці добрі й могутні, й лежать на атласних подушках, і п’ють із сапфірових чаш. Вона замовкла, зосередившись і, мабуть, бачачи, як гарна білява тварина насичується полуницями під квітучими деревами.

– Ходімо, – сказала донна Марія. – Уже пізно.

Вона взяла Дельфіну за руку й пішла під квітучими деревами. Вийшовши з гаю, зупинилася, щоб подивитись на море.

Вода, увібравши в себе віддзеркалення хмар, нагадувала величезний шмат шовкової матерії, м’якої, плинної, переливчастої, вкритої великими рухливими складками; а хмари, білі й золоті, відокремлені одна від одної, але зібрані в одній зоні, нагадували статуї, виготовлені із золота й слонової кістки, огорнуті тонким серпанком, підняті над мостом без арок.[183]

Андреа мовчки відірвав від полуничного дерева важке гроно ягід, яке обтяжувало гілку, й запропонував його донні Марії. Вона взяла її й подивилась на нього, але мовчки.

Вони поверталися стежкою. Дельфіна розмовляла, не вмовкаючи, без кінця повторюючи одне й те саме, зачарована образом олениці, змішуючи найдивовижніші фантазії, вигадуючи довгі монотонні історії, переплутуючи одну казку з іншою й заплутуючись у них сама. Вона говорила й говорила, не дотримуючись бодай якоїсь послідовності, так ніби вранішнє повітря сп’янило її. І навколо своєї олениці вона збирала принців і принцес, попелюшок, королев, чаклунів, страховищ, усіх персонажів уявних королівств, у юрмах, у безладі, наче в безперервних повтореннях сну. Вона розмовляла так, як щебече пташка, зі співучими модуляціями, іноді вимовляючи послідовності звуків, які не були словами, а продовжували вже утворену музичну хвилю, як ото бринить струна під час паузи, а в дитячій уяві уривається зв’язок між звуком та ідеєю.

Двоє не розмовляли й не слухали. Але їм здавалося, що ця кантилена накривала їхні думки, шепотіння їхніх думок, бо думаючи, вони мали враження, ніби щось, позначене звуками, втікало з інтимності їхньої уяви, щось таке, що в тиші могло б сприйматися реально; і коли Дельфіна на мить замовкала, їх опановувало дивне почуття тривоги й напруги, ніби мовчанка відкривала й оголяла їхні душі.

Алея Ста Фонтанів виникла перед ними в скороминущій перспективі, де бризки та віддзеркалення води утворювали, рухливу дзеркальну прозорість. Павич, який сидів на одному з гербів, злетів у повітря, зронивши в нижню водойму кілька рожевих пелюсток троянди. Ступивши ще кілька кроків, Андреа впізнав водойму, перед якою донна Марія запитала його: «Чуєте?»

На галявині перед Гермою запах мускусу більше не відчувався. Герма, замислена під гірляндою, була осяяна променями, які проникали крізь листя. Дрозди співали, перегукуючись між собою.

Дельфіна, опанована новою примхою, зажадала:

– Мамо, подай-но мені гірлянду.

– Ні, залиш її тут. Навіщо вона тобі?

– Я віднесу її Муріеллі.

– Муріелла її зламає.

– Подай її мені! Благаю!

Мати подивилася на Андреа. Він підійшов до кам’яної статуї, зняв із неї гірлянду й подав Дельфіні. У їхніх збуджених душах забобон, одна з темних тривог, якою кохання наділяє навіть інтелектуальні створіння, надав незначущому епізоду таємничості алегорії. Їм здалося, що в цьому простому факті ховається символ. Вони допіру не знали, який, але думали про це. Один із віршів мучив Андреа.

Отже, знак згоди я ніколи не побачу?

Неймовірна тривога стискала його серце, що ближче вони підходили до кінця стежки. І він віддав би половину своєї крові за одне слово жінки. А вона сто разів хотіла б заговорити, але так і не наважилася.

– Подивися, мамо, он там унизу Фердинандо, Муріелла, Рікардо… – сказала Дельфіна, побачивши в кінці стежки дітей донни Франчески. Й побігла до них, вимахуючи вінком: – Муріелло, Муріелло, Муріелло!

ІV

Марія Феррес завжди дотримувалася дівочої звички щодня записувати до інтимного щоденника свої думки, радощі, прикрощі, мрії, хвилювання, прагнення, жалі, надії, усі події свого внутрішнього життя, усі епізоди життя зовнішнього, складаючи в такий спосіб путівник своєї душі, який вона вряди-годи любила перечитувати, щоб знайти в ньому правила для майбутніх подорожей і щоб згадати про видатні події минулого часу.

Змушена обставинами постійно заглиблюватися в себе, завжди замкнена у своїй чистоті, як у башті зі слонової кістки, незрушній і недосяжній, вона відчувала полегкість і комфорт у таких щоденних зізнаннях, які вона довіряла білій сторінці своєї найпотаємнішої книги. Вона нарікала на свої труднощі, проливала сльози, намагалася проникнути в таємниці свого серця, допитувала свою совість, знаходила мужність у молитві, поринала в роздуми, відганяла від себе кожну слабкість і кожен пустий образ, віддавала свій дух до рук Господа. І кожна сторінка її щоденника сяяла чистим світлом, тобто Істиною.

15 вересня 1886 року (Скіфаноя).

Якою стомленою я себе почуваю! Подорож трохи виснажила мене, й незвичне для мене сільське та морське повітря, можна сказати, мене приголомшило. Я потребую відпочинку й уже втішаюся приємністю сну та солодким відчуттям завтрашнього пробудження. Я прокинуся в дружньому домі, посеред сердечної гостинності Франчески, в цій Скіфаної, яка має такі гарні троянди й такі високі кипариси. Я прокинуся, маючи перед собою кілька тижнів відпочинку, двадцять днів, а може, й більше, духовного існування. Я дуже вдячна Франчесці за її запрошення. Побачившись із нею, я ніби побачилася із сестрою. Ми обидві так змінилися після щасливих років життя у Флоренції!

Франческа, побачивши моє волосся, згадала сьогодні про пристрасті та меланхолію того часу, про Карлотту Фіорделізе, про ґабріеллу Ванні й про всю ту далеку історію, яку я, озираючись назад, схоже, не прожила, а прочитала в старовинній книжці, забутій або побаченій уві сні. Волосся я зберегла, але не зберегла багато інших речей, більш живих. Скільки волосин на моїй голові, стільки болючого колосся в моїй долі.

Але чому мене опанував смуток? І чому я так страждаю від спогадів? І чому вряди-годи моє смирення зазнає струсу? Марно плакати над могилою; а минуле