Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

американському кіно: простежити, де працює Коміренко, вночі з жінчиними колготками на писку проникнути в будинок, зламавши сигналізацію жінчиною шпилькою й хребти кільканадцяти охоронців — голими руками, знайти, не вмикаючи світла, їхній головний комп’ютер і підкласти під нього потужну, бажано ядерну, бомбочку, сховану в жінчину сумочку. Потім можна навіть загинути разом із цим осиним гніздом, рятуючи людство від небезпеки, про яку воно так ніколи й не довідається.

Губченко зробив над собою зусилля, щоб не розвивати далі цей спокусливий і неодноразово випробуваний план. Не Шварценеґґер я, подумав він із сумом, і не Вілліс. А шкода. Наскільки легше було б жити!

Звичайно, це усвідомлення не додало йому доброго настрою. Так, думав він, я, безперечно, не вмію ламати карки озброєним і натренованим охоронцям. Але я також дещо вмію.

— А що ж ти таке вмієш, що могло б зарадити в цій ситуації? — єхидно поцікавився тоненький голосок десь у куточку лівої півкулі.

— Мовчи, — відповів йому Губченко. — В півкулі не може бути куточка, отже, тебе не існує.

— Кого, — поцікавився голосочок, — ти маєш на увазі, я маю на увазі?

Губченко саме думав про те, що він таки справді на щось здатний, бо от придумав, наприклад, МГ, тож голосочку більше не відповідав. То більше, що раптом вигадав, чим можна зарадити. Пошуки Коміренкового скану зайняли п’ятнадцять хвилин. Перевіривши двері до лабораторії й шафу-двері до комірчини, Губченко осідлав МГ й акуратно виставив час: за 10 хвилин. Звісно, це не було точним знанням про те, що станеться з його недавнім спокусником через шістсот секунд. Але, зважаючи на відносну свіжість скану, ймовірність була дуже висока.

Нове застосування

— Викликали, Василю Васильовичу? — Голос Коміренка — це було перше, що почув Губченко. А потім і побачив його скуйовджене й винувате обличчя у дверях.

— Запрошував! Запрошував! — ображено виправив його молодик за велетенським столом у «європейському» новоукраїнському стилі. — Хто я такий, щоб вас викликати! Проходьте, будь ласка, сідайте. Каву? Чай? А може, коньячку? Маю дуже добрий французький коньячок. «Хо». Га?

На Коміренка боляче було дивитися. Поведінка і весь вигляд його аж ніяк не відповідали тій люб’язності й солодкавості, з якою до нього звертався начальник. Начальник мав років тридцять, був акуратно й дорого вдягнений, бездоганно зачесаний. Більше про нього Губченко нічого не міг сказати. Цей молодик був швидше представником типу, класу, покоління, ніж індивідуальністю.

Щодо запропонованих напоїв Коміренко не відповів, але начальник і не перепитував і не зробив жодного руху на підтвердження своїх пропозицій.

— То як у нас справи? — поцікавився він таким тоном, ніби наперед знав відповідь.

Коміренко похитав головою. Мовляв, справи ніяк.

— Шановний професоре, а ви не могли б якось детальніше пояснити? — весело перепитав начальник.

— Він відмовився, — сумно сказав «професор», дивлячись у підлогу.

— А ще детальніше можна?

— Та що там… Він щось темнить… Нічого не сказав. Власне, він і не відмовився, але я зрозумів, що неодмінно відмовиться…

Начальник не перебивав, і Коміренко мусив розповідати далі, хоч, як Губченко й сам розумів, далі розказувати було нічого. Розмова справді вийшла ніяка.

— Я в загальних рисах пояснив, чого ми від нього чекаємо, якого саме приладу… Сказав про зарплату… Він здивувався, але вирішив не показувати цього. Щось він темнить… Він таких грошей зроду не бачив… Але не клюнув… Щось темнить…

— Вибачте, шановний професоре, — подав голос молодий начальник. — Що ви маєте на увазі під словом «темнить»? Я не зовсім вас розумію.

— Не знаю, — вже впевненіше відповів Коміренко. — Чи то він уже над таким приладом працює для когось іще, чи над чимось іншим — теж за великі гроші… Якась у нього є противага… Щось він темнить…

— Вибачте, професоре, ви, мабуть, самі не зовсім розумієте. Якщо він працює на когось іншого, то треба було це з’ясувати. Здається, ми так домовлялися?

Коміренко кивнув.

— Але ви цього не з’ясували? — вів далі начальник.

Коміренко похитав головою.

— А чи не буде з мого боку нахабством поцікавитися, чому ви, власне, цього не з’ясували?

— Не зміг. Кажу ж вам, він темнить.

Начальник помовчав, і протягом цієї паузи Коміренко, схоже, зовсім тратив надію вижити. Губченкові аж шкода його стало. Хоча після того, що він оце почув, підстав для позитивних емоцій на адресу «професора» у нього, здавалося б, не мусило залишатися.

— Ну, гаразд, — сказав начальник таким тоном, яким розмовляла директорка Зіна Вартанівна, коли хотіла остаточно залякати дитсадківця. — А як наші підопічні? Ви нічого нового не придумали?

— Я придумав тільки одне, — відповів Коміренко, намагаючись надати твердості своєму голосу. — Необхідно негайно їх знищити. А потім провести додаткові експерименти й тільки потім повернутися до цього питання.

— Мені імпонує ваша наполегливість, ваша, сказати б, відданість творчості Миколи Васильовича Гоголя. Я тебе, мовляв, породив… Ви на мене, будь ласка, дивіться, коли розмовляєте. — Раптом начальник сам себе урвав іще м'якшим голосом. — Може, ви знаєте й інше? Може, ви знаєте й, сказати б, вірогідний кошторис цієї… гм… операції? Чи ви, шановний професоре, зважаєте, що ті божевільні мільйони, які ми вклали в цю справу, вже заграні, як порушення правил у дворовому футболі? Га?

Коміренко мовчав. «Чому він мовчить? — думав Губченко. — Чому не пояснить, що черви — небезпечні? Небезпечні для цивілізації, для людей? Чи він цього й сам не розуміє? Звісно, не розуміє. І я б не розумів. І я не розумію, що МГ небезпечна для людей. Знищити її? Знищити.

Але навіть коли він про це думав, то все одно відчував, що рука в нього на своє дітище не підніметься. До того ж він нікому не був зобов’язаний. Ніхто не вкладав «божевільних мільйонів» у його винахід. Коміренкові було значно важче. Хай там як, а я йому не суддя, подумав Губченко. Подумав — і сам собі не повірив.

І тут у погляді Коміренка щось змінилося. Щось невловиме, але таке знайоме Губченку. На мить йому здалося, що професор вирішив лишатися слухняним хлопчиком, що він роздвоївся, вдягнув машкару, щоб заспокоїти начальника, а сам задумав…

Найгірше те, що начальник, схоже, також це помітив.

— Добре, ідіть працюйте, — сказав він так само привітно.

Коміренко посидів іще з півхвилини, а потім підвівся й вийшов із кабінету. Тільки вже без Губченка. Той лишився й почув те, чого професор почути не міг.

Начальник натиснув кнопку на селекторі й тихо сказав:

— Наш професор потребує твоєї допомоги… Ні, не тут. Не зараз. Але сьогодні. - І відпустив кнопку.

Так Губченко відкрив нове застосування МГ. Шпигунське.

Акваріум з піраньями