Читати книгу - "Крила кольору хмар"

Як мені хочеться зараз комусь довірити всі сумніви, тривоги. Навіть не так. Хай тимчасово, але таки перекласти їх на чужі плечі. А може, зателефонувати батькові, спробувати взяти на понт та сказати щось на кшталт: «Ти, старий козел. Зовсім, пердун сірий, з котушок з’їхав? Відпусти матір твоєї ж дитини. Тобі ж я потрібна. Давай розберемося — віч-на-віч чи тет-а-тет». Ой, припини, Адко, не поможе! Не відпустить він Софію, якщо насправді то він викрав жінку. Бо йому і до тебе, і до Христі байдуже.

До вчорашнього дня рідного батечка я майже не знала. Бабуся його любила. І це нормально, бо він її рідний син. Мама ж відверто зневажала та називала лузером. Спільне, що об’єднувало цих двох жінок, коли вони говорили про батька, слова «мертвий» та «вічна пам’ять». Коли довідалася, що він живий, то його образ хоч і ожив у голові, та все одно донедавна залишався дуже картонним. Наслухавшись про нього різної гидоти від сірих та тих, хто тут його знав, навіть тішилася, що така потвора, яка вважає себе центром Всесвіту, не брала участі у моєму вихованні.

А тепер? У мені щось недобре прокинулося. Я його починала ненавидіти. І ця ненависть заважала тверезо мислити і недобре пахла. Очевидно, для тверезомислення мені таки потрібний Віктор із його великим досвідом спілкування з різними потворами — як людьми, так і не дуже людьми.

От нарешті й знайомий під’їзд. Прочинила собі ногою двері, руки зайняті торбами з їжею. Трохи затрималася на порозі. Пахне страхом.

Під вхідними дверима Софіїної квартири хтось є, і він чекає на мене.

Той їдкий запах… Після історії з Валерієм Едуардовичем я старалася не влізати в душі людей — таких гидот там можна нашукати… І, до слова, це мені вдавалося контролювати, але запахи… Не відмиєшся. Цей дар з’явився слідом за дзеркальним. Тепер я знаю, як пахне смерть — ванільно-солодко, як пахне ненависть — сіркою та бананами, і зараз мене аж вернуло від того запаху. Бо він живе відтепер у мені.

Я тепер знаю, як пахне любов. Бо коли перебувала в дитсадку, то від батьків та маляток аж пашіло тим почуттям. І я знаю, як пахне кохання. Карамелькою і трішки чайною розою. Так солодко ним пахне Іра… І щось подібне час від часу стається з Віктором, коли він надто довго та уважно слухає мене чи спостерігає за мною, думаючи, що я цього не зауважую.

Якось підслухала його розмову з Христинкою: «Вітюсю, ти любис Адку, пла’?» Він навіть не задумувався над відповіддю: «Люблю. Дуже». «І я її дузе люблю. Вона холоса і добла». Але Віктор чомусь стримує в собі це почуття, не дозволяє йому вповні затопити серце. Він таки справжній воїн, уміє себе контролювати. Зрештою, зараз мені вистачає просто відданого та вірного друга поруч. Бо «кохання робить людину слабкою, воно розхолоджує», — так колись казала бабуся. Напевне, так думає і Віктор, коли довго дивиться на мене і змушує себе перестати закохуватися. Та хіба серцю накажеш?

Я почала підніматися сходами. Людина під дверима квартири Софії чекає і боїться. Запах стає відчутнішим. Пахне страхом та річковими ліліями. Запах річкових лілій належить тільки одному підвиду не людей, яких я знаю. У кутку на сходовій клітці, праворуч від дверей, — постать, загорнута у стильний чорний плащ з накинутим каптуром, щоб заховати обличчя. Я впізнала її відразу, щойно побачила:

— Привіт! Давно чекаєш?

Фігура здригнулася, різко підвелася, скинула каптур.

— Шет, Адко! Підкралася. Теж мені пусі-кет з крильцями! Хіба можна так лякати людей?

— А я людей і не лякала.

— Дуже дотепно. Ну, хелоу!

— Ти до мене чи полюєш під дверима Софіїної квартири, дихаєш застояним емоціями?

— Та фор ю ж, звісно. Є розмова. Може, той, кудись зайдемо та поцвірінькаємо без зайвих вух?

***

Руки Інни тремтять, коли вона намагається запалити цигарку. Тремтять так, що їй аж за третім разом вдається це зробити, нарешті добувши з запальнички вогник. Та за мить сигарета гасне й вона кривиться, мов від різкого зубного болю:

— Піс оф шет!

Мене все ще дратує ця дурнувата манера Інни загиджувати іноземними слівцями свою мову. Знаю, що вона надто розумна, щоб вважати це крутизною. Очевидно, до образу тупої наївної білявки, який вона собі облюбувала, дуже бракувала малесенького, але важливого доповнення, на яке б можна було відтягнути зайву увагу. Бо допитливі та розумні очі Інни псували обрану нею маску. От вона собі й виметикувала вставляння покалічених англійських словечок в український контекст.

Я беру з полиці сірники. Запалюю один, дозволяючи Інні прикурити. Вона киває, мовляв, «дякую», — добре, що без «сенкс», — і починає розмову:

— Так, Адо, а скажи мені, літл санні, тебе можна хоч чимось вразити? Ти наче й не здивована моїм візитом і не запитуєш, якого я сюди припхалася?

Вона випускає в повітря хмару диму і питально втуплюється в моє обличчя. Я у відповідь спокійно дивлюся в її очі. Інна знає, що її таланти на мене не діють, і тому погляд цілком безпечний, навіть трохи зацькований.

— Ти ж мені сама зараз усе поясниш, Інно. Для чого напружуватися? Не я ж до тебе прийшла, — відповідаю спокійно і ще спокійніше додаю: — Чай будеш?

Треба ж якось утихомирити свою непрохану гостю. Збити хвилю її страху та не дозволити затопити нею ще й мене.

— Що, чай? Який ще факінґ тіа, коли тут таке! — Вона стріпує попіл із сигарети у попільничку та нервово морщить ніс.

Я таки ставлю чайник, дістаю з верхньої полиці чай і пісочне печиво. Роблю все це мовчки, даючи можливість гості зосередитися, подумати. Скільки разів вона обдумувала, з чого почати цю розмову? Певно, не раз. Та ніколи не пізно в таких випадках передумати, докурити сигарету, підвестися, вибачитися та піти. Та Інна цього не зробить. Не зробить! Якою б не була, однак вона — не страхопуд.

— Ну, з чого почати, літл грей енджел? — озивається Інна, робить паузу і веде далі. — Напевно, з твоєї появи в «Темному янголі». Звичайно, ти тепер знаєш, санні, що не випадково потрапила до цього нічного клубу, і справа тут не в твоєму батькові чи низці збігів. Просто тру енджелс завжди приходять туди, де їх найбільше потребують. Тому тебе провидіння і привело до цього пропащого клубу. Може, ти мала завадити комусь наробити дурниць чи врятувати чиюсь невинну душу, підставивши вчасно крило?