Читати книгу - "Зерно правди"

— Добре це ви, отче, сказали.

— Але, звичайно, існує чимало інтерпретацій, якщо йдеться саме про цю картину. Я гадаю, що вона стосується ще й такої важливої нині проблеми, як аборти, адже й раніше ця проблема існувала, а кажуть, що вони якраз і вміли їх робити.

— Євреї?

— Невідомо, євреї чи хтось інший, але їм підкидали немовлят після аборту.

Пан Станіслав, якого друзі звали Стефаном, уже протягом двадцяти трьох років був дипломованим гідом, що водив екскурсії Сандомиром. Він саме закінчував вечерю в ресторані готелю «Баштовий». Запросили його бухгалтери з однієї будівельної фірми, яким він цілий день показував своє улюблене місто.

— Шановні панове, може, я й старий, але до війни не жив, то й не знаю, як воно було насправді. Але давайте поміркуємо логічно. Є ж у Польщі різні релігійні секти, правда?

— Є.

— І в цих сектах, ми ж це бачимо, на жаль, по телебаченню, трапляються самогубства, убивства стаються, правда?

— Правда.

— Сатаністи, наприклад, та інші. Тобто, якщо подумати логічно, то в історії могли бути різні юдейські секти?

— Ну, могли.

— І такі секти могли робити страшні речі?

— Звичайно.

— Ото, може, тут і криється правда. Що таке, на жаль, було, і пам’ять про ті страшні події втілена в цій картині.

Пані Геля, як усі старі мешканці міста, що знали інших євреїв, а не лише дерев’яні фігурки із сувенірної крамниці, на один-єдиний день перестала бути для своїх рідних тягарем, зате стала авторитетом, який знає, як воно колись було.

— Сильвія каже, що не відпускає, бо нащо ризикувати. Нехай дитина вдома посидить, нічого поганого йому від того не буде. Ти ж знаєш, яка існує легенда.

— Легенда, сренда. Може, у бабці запитаємо, вона мусить пам’ятати, як тут до війни з єврейчиками було.

— Ну, справді, ходімо до неї нагору. Але не кажи «єврейчиками», Рафале, це якось гидко.

— То як мені казати? Юдеї?

— Ну, без цього здрібніння, ну... Обережно, остання сходинка... Бабусю, ви спите?

— Я вже своє відіспала.

— А ви, бабуню, бачу, цвітете.

— Відцвітаю радше, ходи-но, Рафале, поцілую тебе, мій внукозятю дорогий.

— Та не балуйте його вже так, бабуню. А ви пам’ятаєте, як до війни все було, правда?

— Краще. Кавалери на мене задивлялися.

— А євреї?

— Ба, найкращі євреї, Мойше Епштейн, ах, ото був красень.

— А оте, що розказували, ну, знаєте, бабцю, бо й тепер теж кажуть, як там із цією кров’ю, що ніби-то дітей викрадали?

— Та то базікання таке, але й тоді дурниці плели. Пригадую, була в мене така подружка, не дуже мудра, то пішла вона якось у неділю до крамниці, що єврейка тримала, мабуть, мати навіщось послала. Бо тоді було так, що в поляків крамниці працювали в суботи, а в євреїв у неділю, і всім було добре.

— І ця подружка...

— І ця подружка пішла в неділю до крамниці, а тут саме процесія з костьолу йшла, то єврейка причинила двері, щоб нікого не дратувати, самі розумієте. І коли ця подружка, навіть не пригадую, як звали, Крися, здається, це побачила, то почала верещати, що її на мацу хочуть украсти. Такий шарварок зчинився, а там якраз моя мама була в крамниці, то врятувала ситуацію, дала Крисі запотиличника й додому відвела. Але крик здійнявся такий страшенний, що справді півміста могло повірити. Отака була маца й такі викрадення, дурниці все, говорити не хочеться.

— Але ж картина в костьолі висить. Якби була неправда, то мабуть, зняли би?

— А хіба в костьолі тільки правда мусить бути, ти головою подумай, Рафале.

— Ну так, але ж до війни поляки з євреями не дуже мирно жили?

— А що, поляки з поляками живуть гарно? Ви що, з Місяця впали, чи що? Хіба поляки з кимсь миряться? І ще розкажу вам, що я жила по один бік ринку, а по той бік жила єврейська родина, і в них донька була мого віку, Малкою звали. А я часто на ангіни слабувала, і нудьгувала вдома сама, подружки не хотіли часу марнувати й зі мною сидіти. А Малка завжди приходила. То я все казала: «Татку, приведи мені Малку, я з нею гратимусь». Малка цілий день сиділа й зі мною бавилася. І я її так гарно згадую.

— А що з нею сталося?

— Не знаю, виїхала десь. Ідіть уже. І подумайте трохи, бо шкода, що таким дурницям вірите. Кров для маци...

— Та не перебільшуйте, бабцю...

— Ідіть, кажу. Я втомилася, пізно вже.

Щойно онука із зятем вийшли, бабця Гелена Колишко рухом, відпрацьованим протягом багатьох років витягла шматок газети, який слугував замком до буфета, витягла «Бабусину наливку», націдила до половини склянку в пластмасовому підстаканнику, і добряче хильнула із вправністю людини, яка свою першу чарку вихилила на весіллі кузинки Ягоди в 1936 році, їй тоді якраз минуло шістнадцять. Ото було, скажу я вам, весілля, тоді вона вперше цілувалася із хлопцем, травень був такий чудовий, теплий. Мама Ягоди тримала крамницю і з євреями жила в згоді, на весіллі жартувала, що «поляків мало було, зате повен костьол євреїв прийшов». А коли весільна процесія йшла містом, усе весілля, то всі євреєчки повиходили: «Ягодко! Нехай тобі в житті гладенько шлях стелеться!» А вони йшли собі з Малкою, тримаючись за руки, і сміялися голосно, і квітів стільки було, кожне деревце в Сандомирі тоді квітнуло.

Ну, та Малка виїхала, подумала бабуся Колишко й вихилила душком наливку. Вона пам’ятала, як та виїздила. Доктор Вайс теж тоді виїхав, той, що її від ангіни змалечку лікував. Він так захоплювався німцями, мовляв, такі вони культурні, ніколи нічого поганого... кривди євреям не зроблять. Батько бабуні Колишко радив йому: «Пане докторе, не підписуйте, не зізнавайтеся». А той своє: «Та що ви, німці такі культурні». Здається, він отруївся у Двікозах на платформі. Не сів до того вагону, волів померти так. Вона бачила з вікна, як його вели, так плакала, бо звикла до свого лікаря, а він на їхні вікна дивився, наче попрощатися хотів, але мати не дозволила.