Читати книгу - "Зерно правди"

— Пане прокуроре, заради Бога! — стогнав Маршалок.

— Я приходжу на роботу о восьмій, пане капітане. Краще, аби ці протоколи на мене вже чекали.

Працівники тарнобжезької поліції байдуже надягали кайданки на непокірних демонстрантів і запихали до машин. Шиллер поїхав, Маршалок плакав, мешканці стримано спостерігали за подіями.

Прокурор Теодор Шацький мовчки попрямував до машини. Час дати собі спокій і подумати, хто може допомогти йому розрубати цей злочинний вузол. У нього вже навіть була ідея.

За його спиною затримані за найкращою традицією патріотичного хору виконували на біс якийсь гімн на мелодію «Інтернаціоналу».

— Польщі ми відродження несемо, геть підлоту, брехні й бруд...

Що ми за країна, подумав Шацький. Самі рімейки і кавер-версії. Хіба тут може бути нормально?

6

У житті не можна мати старих речей, у житті можна мати лише нові. Бажання будь-якого повернення є неможливим, і якби ми це повернення вигадали й записали на папері — то однаково б розчарувалися, бо повернення на папері є лише добіркою уривків, окремих слів, окремих барв і окремих шматків почуття. Уся течія того часу минула безповоротно. Тому, чекаючи на свою чергову жертву, я відчуваю спокій. Не сумую, не згадую, не шкодую. Краще зайнятися практичними справами, поміркувати, що далі. Зрештою, у житті можна мати лише нові речі.

7

Дзиґар на ратушній вежі чотирма ударами оповістив повну годину, а тоді вибив одинадцяту, не відмовляючись від жодного звуку — о цій порі така ретельність здавалася зайвою жорстокістю. Інша справа, що в Сандомирі, крім дітей і поліцейських перед будинком Шиллера практично ніхто не спав. Усі говорили про одне. Зазвичай на кухні, там балакається найліпше, але й у спальнях, на диванах, перед стишеними телевізорами. Говорили всі про одне й те саме. Про знайомий труп, про підозрілих знайомих, про знайомих, які-напевно-це-зробили, про знайомих, які-напевно-цього-не-робили, про мотиви й відсутність мотивів, про таємниці, плітки, невірогідні пояснення, змову, мафію, поліцейських, прокурорів і знову про труп. Але ще й про давні забобони, про вічно живі легенди, міфи, що переказуються поколіннями поколінням, колишніх сусідів, і нарешті — про зерно правди.

Аріадна й Маріуш говорили в супроводі інформаційного каналу, який весь час передавав лише погані новини. Тобто більше говорив Маріуш, вона слухала, заперечуючи досить обережно, не хотіла сварки, бо тоді прокинувся б синок, який спав у сусідній кімнаті, крім того, із чоловіком їй навіть сваритися не хотілося, особливо відтоді, як Аріадна визнала, що він був її найбільшою життєвою помилкою.

— Не розумію. Висить картина вже триста років у костьолі, навіть у кафедральному. Були судові процеси, були засуджені, ще до війни, усі про це знали. А тепер вдають величезний подив, дізнаючись правду.

— Яку правду, ти що, здурів? Цього ніхто ніколи не довів.

— Ніхто не може довести, що це неправда.

— Маріуш, зглянься, усе навпаки. Ніхто не може доводити невинність, доводять провину. Навіть юристом не треба бути, щоб таке знати, це... Господи, ну не знаю, це ж елементарна людяність.

— Це був загальноприйнятий звичай у юдеїв. Щось не так? Зрештою, не лише в нас, здається й у Франції, в інших країнах. А крім того, як ти думаєш, хто чорною «Волгою» їздив?

— Дай вгадаю. Євреї?

— А звідки легенди про те, що дітей заради крові викрадали й до «Волги» затягали? Га? Може, щось-таки було?

— Брехня на брехні, суцільні дурниці. Завжди, коли зникала дитина, бо батьки понапивалися або не догледіли, з’являлися привиди, євреї, цигани, чорні «Волги», що тоді саме було модне. Ти що, не розумієш, що все це казки?

— У будь-якій казці є якась правда, якесь зерно, бодай крихітне.

— Не знущайся, адже кров не кошерна, жоден юдей не торкнувся би маци із кров’ю, блін, ти ж освічена людина, маєш знати такі речі.

— Саме тому, що я освічений, то й знаю, що в історії не буває речей чорних і білих. І що можна розповідати всім про кошерність і шабас, а робити дещо інше. Гадаєш, що коли Ізраїль воював з Ліваном, то в суботи припиняли обстріли? Отож-бо.

— А тебе не навчили, що в історії саме поляки вбивали євреїв, а не навпаки? Що саме поляки влаштовували погроми й випадкові, начебто, підпали, а під час окупації полюбляли повідомити, кому треба, про якусь дитину, що ховалася в лісі, або підняти на вила когось, кому дивом удалося втекли?

— Це лише одна історична версія.

— А в другій євреї ходять ночами, закутавшись у лапсердаки й полюють на дітей? Боже мій, неймовірно.

— Знаєш, тепер полюють по-іншому. Із грішми це виходить краще, ніж із тими бочками із цвяхами. Подивися, які банки нині в неєврейських руках? Ну, який у Польщі — польський? Це ще краще виточування крові, ніж із допомогою гвіздків.

— Звичайно. Ти краще візьми постав у дверях ще один замок, щоб тобі сина, бува, не вкрали. Таке нівроку товстеньке католицьке хлоп’я, стане на мацу для всього міста.

— Ой, начувайся, жінко. Добре раджу: начувайся. Думай, що кажеш про мого сина.

— Або ні, зроблять гірше. Оформлять йому депозит у банку, ото буде трагедія, з кожної трансакції пархаті зиск матимуть на Кубусевих грошенятах. Христе-Боже, Царю Польщі й Усього Світу, не можна до цього допустити! Нехай наш Кубусь завжди гроші зберігає в шкарпетці!

Ксьондз Марек і його парафіянка Анеля балакали за столом у неї на кухні. Треба віддати їм належне: позаяк милосердний Господь обдарував Анелю благодаттю великої віри та ще більшим кулінарним талантом, з кухні частіше долинало енергійне плямкання, ніж якісь богословські дискусії.

— Грішу, знаю, що грішу, та й пізно вже, йти треба. Але якщо ви вже так просите, то може, маленький шматочок, отой збоку такий підрум’янений, бо я таке найбільше люблю. Святий Хома, якби скуштував шматочок цього сирника, то відразу доказ існування Господа Бога нашого знайшов би.

— Та що ви, отче, жартуєте!

— Через такі жарти доведеться мені знову сутану кравцеві віддати. А тим часом схуднути треба, туристи приїздять, хочуть на отця Матеуша подивитися, а не на якогось товстуна.

— Та не кажіть, отче, ви гарно виглядаєте.

— Навіть занадто гарно.

— А як ви гадаєте, отче, знову щось там навколо тих мальовидел у соборі діється?

— Та діється, діється. Я навіть останнім часом думав собі, пані Анелю, що треба