Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

керівництвом «взяло остаточний розбрат з своєю програмою». Визнаючи вимогу строгої дисципліни в українських політичних і громадських організаціях слушною, вона, як членка партії, вважала своїм правом і обов’язком протистояти рішенням партійного проводу, якщо ті суперечать основним засадам програми партії. Після виключення з рядів УНДО Рудницької та Федак-Шепарович відносини СУ з цим політичним об’єднанням значно погіршилися, що фатально позначилося на українському жіночому русі.

У низці публікацій того часу зазначалося, що «нормалізаційна політика» вплинула також на організоване жіноцтво, яке одразу від неї відмежувалося. Хоча більшість осередків СУ відмовилися від співпраці з УНДО, деякі філії СУ закликали до участі у виборах на засадах цієї партії. Такі факти лідерки товариства розцінювали як підривну діяльність партійців у середовищі жіночої організації. У 1935–1936 рр. спроби перетягти організоване жіноцтво на бік прихильників «нормалізації» тривали. Наступним кроком стала кампанія проти проводу СУ. В одній з редакційних статей часопису «Жінка» (1937) читаємо: «Фермент, який вдалося панам нормалізаторам внести зимою 1935–1936 рр. в жіночу організацію, не дійшов, на щастя, до селянських мас, він охопив тільки одиниці жіночої інтелігентської верхівки і то майже виключно у Львові», чим створив проводові СУ чимало труднощів; нормалізаційна політика УНДО завдала великої шкоди товариству, бо в цей період «відійшли від праці в “Союзі українок” деякі громадянки». В одній з публікацій було поставлено запитання: «Чи були між нами такі, які дійсно солідаризувалися з поглядами проводу УНДО та які попали в ідеольогічний конфлікт з “Союзом українок”?» («Жінка», 1937). Ствердну відповідь на нього дав 1938 рік, коли активізували свою діяльність новостворені жіночі секції УНДО, до складу котрих увійшли переважно колишні членки СУ.

На черговому загальному з’їзді СУ у 1936 р. його учасниці констатували, що під проводом Мілени Рудницької товариство справді вийшло з-під впливів УНДО. Однак, з огляду на симпатії голови СУ до новоствореного Фронту національної єдності (далі — ФНЄ), було висловлено побоювання, що організація може потрапити «під інший провід». Мілена Рудницька спростовувала такі підозри, нагадуючи, що жодна лідерка СУ не належить до ФНЄ; вона застерегла союзянок «проти зводження на зборах політичних порахунків» («Новий час», 1937). Незважаючи на статутні обмеження, СУ активно долучався до політичної діяльності. У власноруч створеному демократичному світі жіночої організації було напрацьовано механізм розвитку політичної участі жінок як у межах організації, так і в партійних утвореннях. На цьому етапі своєї історії жіноча організація стала своєрідною політичною школою для згуртованого в ній жіноцтва, осередком політичного просвітництва. Рішення політичного характеру, ухвалені в СУ, зокрема про його позапартійний статус, зумовили неоднозначні взаємини товариства з найбільш впливовими в суспільстві партіями — УНДО та УСРП. Незважаючи на суперечливість цих відносин, український жіночий рух відстояв свої позиції, хоч ці партії й спричинилися до політичного відмежування від СУ, а в окремі періоди — навіть до послаблення жіночого руху.

6 травня 1938 р. на підставі розпорядження Львівського гродського староства діяльність СУ була заборонена. Згідно із документом, який слугував підставою для ліквідації жіночого товариства польською адміністрацією, СУ фактично був політичною організацією, котра діяла на безпартійній національній платформі. На підставі конфіскованих примірників жіночих періодичних видань, зокрема часопису «Жінка», СУ звинувачували у втручанні у внутрішню політику держави, пропаганді ненависті до польського суспільства, поширенні гасел націоналізму й сепаратизму. Підкреслювалося, що відповідальність за публікацію на сторінках цих періодичних видань статей такого змісту несе як СУ загалом, так і особисто відповідальна редакторка Олена Федак-Шепарович, яка разом з Міленою Рудницькою політично спрямовувала діяльність товариства, а публікації лише віддзеркалювали формування цих політичних тенденцій. Окремо йшлося про політичні акції, розгорнуті СУ в краї та за кордоном, які було кваліфіковано як антидержавні. Закиди стосувалися також співпраці товариства з українськими партійними структурами під час виборчих кампаній.

Відкриття з’їзду СУ, 1937 рік

У травні 1938 р. на засіданні ЦК УНДО, присвяченому становищу українців у Польській державі, було висловлено протест проти заборони діяльності СУ на всій території Галичини. ЦК УНДО вважав, що дрібні порушення статуту чи політична діяльність окремих осередків чи членок в жодному разі не можуть бути достатньою причиною для застосування таких суворих санкцій проти цілого товариства, особливо з огляду на поблажливість до подібних порушень у польських товариствах. ЦК УНДО вважав, що такі репресивні акти ще більше ускладнюють польсько-українські взаємини, а серед української громадськості формують переконання про систематичний польський наступ на організоване українське національне життя.

У часописі «Свобода» (1938) заборону СУ було потрактовано як іще один важкий удар по українській справі, як продовження польсько-української боротьби. Та найбільше уваги публікація зосередила на аналізі помилок проводу жіночого товариства, передовсім його голови Мілени Рудницької. Лідерці СУ закидали те, що вона не розмежовувала особистих політичних виступів та виступів від імені організації, що поставило під удар ціле жіноче товариство.

Заборона діяльності СУ польською владою (під приводом здійснення не передбаченої статутом політичної діяльності) фактично збіглася у часі зі створенням окремих жіночих секцій у межах УНДО навесні 1938 року. Таке рішення спричинило критику з боку членок та лідерок СУ, які називали таку практику «жіночим гетто» у партії. На думку Олени Федак-Шепарович, яку вона оприлюднила у часописі «Жінка» (лютий 1938 р.), саме поняття «гетто», яке вказує на відокремлення з метою пониження, найкраще описувало сутність явища «жіноча секція» при різних національних інституціях. Український жіночий рух від перших днів свого повоєнного відродження ставився до жіночих секцій негативно: у загальнонаціональних, професійних і політичних організаціях жінки повинні були брати участь на загальних засадах. Членки і провідниці СУ наполягали, що політична партія, як група однодумців зі спільним світоглядом та однією політичною програмою, виділивши жінок в окрему секцію, використовує їх як «оруддя». Вони закликали рішуче протистояти структурній ізоляції жінок у межах партійної організації, називаючи це кроком назад, анахронізмом.

Очевидно, ліквідація СУ 1938 р. істотно вплинула на подальший організаційний розвиток жіночого руху. Незважаючи на різні перипетії, українки зосередилися над вирішенням завдання, що постало, — зберегти, хоча б у якійсь формі, єдність жіночої організації, не допустивши розпорошення багатотисячної спільноти українського жіноцтва по різноманітних товариствах. Довголітній досвід СУ довів, що ні організаційні, ні ідеологічні досягнення організованого жіноцтва не могли бути повністю перейняті іншим товариством чи політичною партією. Викристалізувавши власні форми роботи, виокремивши коло зацікавлень, СУ створив новий модерний стиль громадської діяльності